Сповідь з того світу

Тодi з-за пазухи дiстав файлик з якимись паперами. – Пiдпиши документи – i можеш бути вiльним.

– Що за документи?

– Передаш нам свiй фонд i ляжеш пiд нашу фiрму!

Іван посмiхнувся гiрко.

– Я цiле життя над тим працював, збирав усе по дрiбочках. А тепер – переписати?

– Ну, вирiшуй сам. У тебе е вибiр, е двi дороги. Пiдеш праворуч – лишишся без жiнки. І друзiв у тебе нема: вони тебе здали, як склотару. Навiть розказали, що син у тебе е – Івасик, що вiн зараз у бабусi Марусi. Сина, до речi, ти також можеш втратити: стави, дорога, рейки… Мало де хлопчина надумае залiзти… Зате у тебе лишиться твiй Фонд.

Ненадовго: одна-двi перевiрки з прокуратури, КРУ, податковоi – i нема твого Фонду! Страшно, правда ж? Але е i друга дорога – лiворуч! Ми тобi дамо роботу в адмiнiстрацii. Оклад нормальний… Та й зарплата тобi нафiг не потрiбна буде – бабло зусiбiч потече! Купиш жiнцi шубу, дачу в горах вiдгрохаеш, на Канари з’iздите, сина вивчиш, аби нормальним мужиком вирiс! Чим погано?

Іван уважно слухав Неда.

Спитав тихенько:

– А як же честь, совiсть, сумлiння?

Нед видихнув дим.

– Не в наш час i не в нашiй державi про честь думати. Не з нашими людьми, розумiеш… Де правда? Все куплено давно, Ваня! Може, колись часи змiняться, новi поколiння виростуть, держава помудрiшае, геополiтика врештi-решт! Тодi можна буде говорити про такi речi, тiльки не зараз, Ванюха! Та шо я тобi тут буду базарити – сам добре знаеш, як дiла у нас робляться…

– Я хочу бачити жiнку, – перебив його Іван.

– Блiн, а я шо ii з’iв, чи шо? Он вони йдуть.

До кола i справдi зайшли Бiда i Марiя. У його руках був Іванiв портфель. У тому портфелi лежало багато рiзних документiв, переважно ксерокопiй. Іван завжди возив iх у машинi, не знаючи, де й коли зможуть придатися.

– Де ви так довго?! – гаркнув Нед.

– Шукали…

– Ага, н-на, шукали.

Бiда обурився.

– Стапе! А ти шо менi пред’явити хочеш? Я шо, по-твоему, безпредельщик, чи шо? Не, ну я б не проти, канешно, але по обоюдному… ти пойняв, да?

– Короче, – перебив Нед.

 – Принесли?

– Усi документи там, у портфелi, – втрутилася Марiя. – Навiть тi, що пан Михайло пiдписався…

Івана насторожили Марiiнi слова. Вiн враз згадав собi, що всi документи з Майдану були у зеленiй папочцi, яку вiн ледь не забув i яка лежала не у портфелi, а у Марiiнiй сумочцi. І нiякий «пан Михайло» йому документи не пiдписував… Вiн знав тiльки одного пана Михайла – майора мiлiцii!

Треба було потягнути час.