Заручники містерії та абсурду

Але запам’ятай: за гарними словами не завжди гарнi вчинки, – майор поклав руку учневi на плече, усмiхнувся i сказав: – Пообiдаемо сьогоднi разом.

– З задоволенням. Тiльки прошу вас: бiльше не говорiмо про…

– Як скажеш… Тiльки йдемо не до нашоi iдальнi, поiдемо до ресторану. У нас е звiльнення до 23 години.

– Прекрасно.

– Я тобi пiдготував сюрприз.

– Ростиславе Модестовичу, ви мене розбещуете. Недавно я отримав од вас подарунок, сьогоднi готуете сюрприз. Це не даремне.

– Маеш рацiю. Це не даремне.

– Чим я розплачуся з вами?

– Тим, що вважатимеш себе боржником.

– Людина вiчний боржник. Але бути у боргу перед вами – то велика честь.

– Запам’ятай нашу розмову.

– Я не тiльки цю запам’ятаю. Усi нашi розмови були змiстовними.

Вони вийшли за територiю аеродрому. Перед iхнiми очима розлiгся безкрайнiй степ. Обрiй ген як далеко.

Майор побачив авто, що мчалося по шосе до аеродрому.

– Он машина. Зупини ii.

Олександр махнув рукою i машина пiд’iхала.

Чоловiки сiли i скоро були уже в мiстечку.

Ресторан охайний, чистий, столики накритi бiлими скатертинами, людей мало. Справа вiд входу столик на шiсть персон.

Офiцiант з’явився як з-пiд землi.

– Якi вашi розпорядження, Ростиславе Модестовичу? – спитав ввiчливо.

– Накривай стiл i запрошуй гостей.

Офiцiант вiдчинив дверi, i через мить з кiмнати до залу увiйшли чотири дiвчини.

Ростислав Модестович пiдiйшов до них, привiтався i вiдрекомендував друга:

– Олександр Коломiець, льотчик.

Дiвчата подали руки i, з зацiкавленням розглядаючи його, назвалися.

– Ольга.

– Свiтлана.

– Марiя.

– Тетяна.

– Готовий квартет, – пожартував Олександр.

Дiвчата засмiялися, а майор сказав:

– Олександре, це i е столичний квартет.

– Так?!

– І сьогоднi ми послухаемо гарну музику.

Олександр збентежився. Вiн не любив артистiв, але до високого мистецтва ставився з пiететом. Спочатку подумав, що командир жартуе, як то бувало не раз – дiвчата ж бо молодi дуже. Та майор сказав:

– Ольга – перша скрипка, Свiтлана – друга, Марiя – альт, Тетяна – вiолончель.

– Я б не повiрив. Ви схожi скорiше на студентiв нiж на музикантiв, котрi виконують класику.

– Прошу сiдати, – запросив Ростислав Модестович, i дiвчата сiли.

Офiцiант уточнив замовлення. Згодом принiс шампанське i закуски. Олександр придивлявся крадькома до артисток. Дiвчата як дiвчата. Трохи худi, простi зачiски, одягненi бiльше нiж скромно. Одна Тетяна видiлялася.