Пригоди бравого вояка Швейка

У мене недокрiв’я, менi половину шлунка вирiзали, бракуе п’ятьох ребер, проте нiхто менi не вiрить. Був тут один глухонiмий, чотирнадцять днiв його щопiвгодини обгортали простирадлом, намоченим у холоднiй водi, щодня ставили клiзму й промивали шлунок. Вже навiть усi санiтари гадали, що вiн перемiг i повернеться додому, та лiкар, як на бiду, прописав йому блювотне. Вiд цього вивертало геть усi тельбухи – й тодi глухонiмий не витримав. «Не можу, – каже, – довше бути глухонiмим, до мене повернулися i мова, i слух».

Усi хворi умовляли його не занапащати себе, але вiн наполягав на своему, мовляв, вiн уже чуе i розмовляе, як усi решта. Так уранцi й заявив про це пiд час лiкарського обходу.

– Вiн тримався досить довго, – додав симулянт, який удавав, буцiмто одна нога в нього коротша на цiлих десять сантиметрiв за другу. – Не так, як той, що симулював паралiч. Тому досить було трьох порошкiв хiнiну, однiеi клiзми й цiлоденного посту. Признався ще навiть до промивання шлунка, i вiд паралiчу не залишилося й слiду.

Найдовше тримався тут покусаний скаженим собакою. Кусався, вив, i, нiде правди дiти, це йому вдавалося чудово, але нiяк не мiг домогтися, щоб у нього йшла пiна з рота. Ми вже допомагали, як могли. Не раз перед обходом лоскотали його цiлу годину, поки не дiставав корчiв i не синiв, але пiни не було, хоч лусни. Це було щось жахливе. Коли вiн уранцi пiд час обходу капiтулював, нам було його дуже шкода. Виструнчився бiля лiжка, мов свiчка, козирнув i сказав:

– Дозвольте доповiсти, пане старший лiкарю, той пес, що мене покусав, мабуть, не був скажений.

– Дозвольте доповiсти, пане старший лiкарю, мене взагалi нiякий пес не кусав, це я сам себе вкусив у руку.

Пiсля цього зiзнання над ним розпочалося слiдство за спробу самоскалiчення – вiн, мовляв, хотiв вiдкусити собi руку, щоб не йти на фронт.

– Всi такi недуги, де потрiбна пiна на губах, – сказав гладкий симулянт, – важко симулювати. Вiзьмiмо, наприклад, падучу. Був тут один епiлептик. Той нам завжди говорив, нiбито може мати тих приступiв скiльки заманеться. Отож i вдавав iх iнодi по десять разiв на день. Звивався вiд корчiв, стискав кулаки, витрiщав очi, немов рак, бився об землю, висолоплював язика, одне слово, кажу вам, це була першорядна, справжнiсiнька епiлепсiя.