Кращий вік для смерті

Обплетенi зеленню величезнi куби, похиленi паралелепiпеди, дивнi iржавi конструкцii, немов побудованi спецiально, щоб дати опору лозi i паросткам плюща i винограду.

На деяких вулицях уже пiднявся лiс, причому немолодий – густий, з пiдлiском, такi вулицi вони об’iжджали.

Навколо було справжне пташине царство, повiтря буквально тремтiло вiд крикiв пернатоi живностi, але це не радувало, бо якщо хоч з одного з хмарочосiв у Даунтаунi за околицями стежив спостерiгач, то зграi птахiв, що злiтали в повiтря, чiтко позначали iх шлях.

Утiшало одне – темнiло, а темнiло в Сiтi зовсiм не так, як на Пустках.

Небо над колишнiми будинками було ще свiтлим, блакитним iз додаванням рожевого, а на вулицях уже густiшала пiтьма, i в мiру того як вона наступала, пташиний гомiн ставав тихiшим, пернатi пiрнали в зелень – за нею ховалися порожнi отвори вiкон – i зникали.

– Треба буде забратися звiдси до ранку, – сказала Бiлка, дивлячись на довгокрилi силуети, що мелькали над ними. – Тiльки ледачий не зрозумiв, що тут хтось е…

Книжник мовчки крутив головою, роздивляючись те, що колись називалося Сiтi.

Зараз вони були на пiвнiчнiй околицi мiста. Тут не зводили висотних будiвель, максимум три-чотири поверхи. Частина будинкiв явно нiколи не була житловою – район, що переходив в одноповерхову забудову, залишався лiвiше. Вони iхали по самому кордонi промзони. Праворуч iнодi виникали руiни заводських корпусiв, напiвзгнилi, з проваленими дахами вергаузи, залишки довгих, на кiлька блокiв, парканiв.

– Скоро доведеться шукати мiсце для ночiвлi, – попередила Бiлка. – Ще трохи, i тут буде хоч око виколи…

– Ну так давай шукати… – погодився Книжник, який темряву не любив.

– Дивись, де буде багато сухоi лози. І для багаття рубати легше, i цвiлi всерединi менше.

Такий будинок знайшовся на початку наступного блоку.

Перший поверх, напевно, колись був магазином. Бiлка трохи попрацювала тесаком, розчищаючи широкий отвiр, дверi впали з гнилих петель при першому ж натисканнi, i вони ввели коней всередину.

Книжник полiз у кишеню рюкзака, дiстав вiдреставрований власноруч механiчний лiхтарик, кiлька разiв натиснув на клавiшу, розганяючи генератор. Дiод спалахнув, заливаючи блакитним свiтлом кут примiщення.

– Ух ти… – сказала Бiлка з щирим подивом. – Я такого i не бачила. Ти прямо шаман, Книжнику.

Тiм пирхнув.

– Посвiти…

Вона швидко притягла до хати кiлька футiв сухоi лози, порубала тесаком, склала в «курiнь» i спритно пiдпалила.