Кращий вік для смерті

Погляд Еви миттево згас, очi закотилися за посинiлi повiки, рот вiдкрився, i по щоцi побiгла цiвка рожевоi слини.

Книжник устав i озирнувся по боках.

Вчора вони всi разом сидiли за обiднiм столом у цiй затишнiй, хоч i злегка захаращенiй кiмнатi багатого фармерского будинку. Ще п’ять хвилин тому вiн iз Бiлкою iв снiданок, приготований руками Еви, i навпроти них востанне в життi смакував куховарство своеi дружини фармер Том, що недооцiнив небезпеку гостi.

Тепер будинок був розгромлений, господарi мертвi i тiльки дiти продовжували плакати в своему лiжку, в кутку.

– Неси сюди рюкзаки…

Вiн озирнувся. Бiлка стояла бiля столу, перезаряджаючи автомат.

– Швидко.

Вiн, ледь пересуваючи ноги, попрямував до виходу.

– Ворушись! – крикнула Бiлка.

Тiм повернувся до неi.

– Навiщо ти вбила iх?

– Бо нам потрiбнi конi…

– Ти вбила двох людей…

– Я врятувала двох, – сказала вона здавленим голосом. – Тебе i себе. Тому перестань нити i принеси сюди рюкзаки.

– Ти справдi недолюдок…

Вiн не встиг договорити, як вона опинилася поруч, впритул, i стовбур ii автомата боляче врiзався йому в ребра.

– Запам’ятай, – видихнула Бiлка йому в обличчя. – Запам’ятай, ти, ганчiрко! Книжковий хробаче! Якщо ти хочеш зробити те, що задумав, навчися вбивати. Навчися виживати, тому що iнакше ти здохнеш не завтра! Ти здохнеш прямо зараз!

Але Тiму було не страшно. Вiн дивився на ii блiдi вiд лютi очi, на блiду шкiру щiк iз розсипом веснянок, на вигорiлi за лiто брови.

– Перестань кричати, – вiн скривився. – Без мене ти нiчого не знайдеш i здохнеш ще до перших холодiв. Я твiй головний нiштяк, Бiлко. І мене не можна нi втратити, нi помiняти, нi вбити. Я принесу рюкзаки, але цього, – вiн обвiв рукою розгром, що iх оточував, – я тобi не пробачу.

– Неси, – сказала вона, вiдступаючи.

Вiн вийшов у двiр, по якому вже бродили кури, пройшов повз корiвник, повз перевернутi дiйницi, повз калюжi молока, яке вбиралося в землю, повз стайню, де неспокiйно топталися конi.

Було досi прохолодно, але обличчя Книжника горiло, наче обпалене сонцем. Тiм сам хотiв кричати i плакати, але на це не було часу. Нещадний дихав йому в потилицю, i повiтря було наповнене його сморiдним диханням.