Стрі-чен-ня

Виглядав вiн увесь як мрець, синiй i худий, кiстлявий, вишкрябував руками сир з мiлкоi мисочки i набивав ним рот.

Не плямкав при цьому зовсiм.

– Та не дуже, Степане Івановичу. Чого б це ви явились до мене, як ви вже, цей…Та й давненько ж уже… – мовив я, всiвшись на полу печi i звiсивши ноги до землi, при цьому все ж ii не торкаючись з чималенького, знаете, остраху.

– Не лякайся, Хведько, дiло до тебе у мене е, – мовив мрець.

– Яке, Степане Івановичу, ви вибачайте, звичайно, у вас до мене дiло може бути? Хiба туди забрать?

– Нi, рано ще.

– А що ж?

– Ну… Сьоднi ж день такий як-не-як.

– Який?

– Як який? Мертвецький великдень. Забув?

– Забув.

Я був вельми насторожений цим гостем.

А ви хiба не були б?

– Сьоднi всi нашi по вулицях швендяють.

– Якi вашi?

– Мертвяки.

– Тьху на вас, Степане Івановичу!

– Та вже що е, те е.

Я з острахом зиркнув у бiк вiкна.

– І багато вас? Таких? – спитав.

– Вистачае. Та не в тому рiч. У мене тут…

Мрець полiз рукою пiд полу свитки, i я не втримався – ледь не поклав на груди хресне знамення.

– Я ж тобi кажу – не лякайся, – прорiк на те мрець i виклав на стiл торбу.

Порився в нiй i видобув вiдти книгу та ще жменьку якихось маленьких кульок, що випромiнювали тьмяне мерехтливе сяйво.

А ще ж пак довгий згорток iз чорноi матерii з чимось важким усерединi.

– Ось, – мовив мрець, важко зiтхнувши. – Оце моя справа до тебе. На Чернiгiвщинi в одному з отаких, як цей, тихих хутiрцiв мешкае одна знайома нам обом особа, котрiй треба все це передати.

– Хто ж це? Хтось iз побратимiв? – кинувся я перебирати в пам’ятi живих i неживих друзiв юностi, котрi були якимось чином пов’язанi iз мерцем.

– Майже, – перервав вiн моi роздуми. – Ім’я Наталя Максимiвна Безрiдна тобi про щось говорить?

Я закляк.

Наталка – дочка покiйного отамана Максима, маленький теплий вузличок на руках у покiйноi панi Галини; я не знав, де вона, як вона, знав тiльки, що забрали ii отого злополучного лiта рештки козакiв Безрiдного кудись, невiдомо куди.

Перед очима проплили, наче воскреслi, молодi лiта.

– Отож бо, Хведько. Туди тобi й дорога. Вийшов уже час нам, мерцям, наглядати за нею. Тепер живим пора, – прорiк ще мрець. – А я пiду.

– Куди, Степане Івановичу?

– За Калинiв мiст. Там мене вже ждуть.

І вiн пiднявся з-за столу.

– Коли вирушати? – спитав я.

– Зараз же. Дорога сама тебе приведе.

– Зараз? В нiч?

– В нiч.