Стрі-чен-ня

Перебував же я там, у тiй безоднi, вже й не згадати скiльки, мо, й годину, а мо, й цiлу вiчнiсть.

Хтозна.

Не пам’ятаю.

Пам’ятаю тiлько, що був той сон менi як нiколи милий, за скiльки рокiв тривожних i лихих снiв.

Милий, бо пустий, беззмiстовний.

Отож я i милувався тою темрявою, натхненнiше навiть, нiж милувався б свiтом Божим, бо ж остогидли вже сни змiстовнi, з обрисами якихось далеких, невiдомих (чи мо’, й вiдомих) менi степiв з могилами i бойовищ на них, широких просторих рiвнин з мереживом курних шляхiв, бань монастирiв i сiл у низинах мiж гаiв над спокiйними плесами рiчок, лiсiв та дiбров на гiрських схилах.

То ж все менi снилось завше i встигло вже набриднути вельми.

Набрид кривавий захiд сонця над пожарищами по вулицях полкових i сотенних мiстечок.

Набрид запах кровi i вовкулаче виття у степах.

Набридли обриси упирських зграй на тлi глибокого темно-синього, засипаного зорями неба.

Все те менi вже страх як набридло, але його чогось не було сьогоднi, сеi ночi.

Замiсть того була лише тьма i пустота, яка тiшила i берегла мое зранене серце.

І я б спав ще, спав би, либонь, i аж до скону лiт, аби мене раптом не розбудили.

А розбудило ж мене тодi – що б ви подумали? – церковнi дзвони.

Так, так, я i сам було подумав, що отi киiвськi, передзвiн котрих доноситься погожими лiтнiми чи осiннiми ранками аж до нашого хутора, i будять тодi мене, бо я сплю чутко до далеких звукiв.

Я сам було подумав зразу, що то вони – дзвони киiвських околиць, я був у цьому навiть упевнений, але, як виявилось, помилявся.

Я помилявся, бо через хвилю чи двi, ще навiть не розплющуючи очей, я втямив, що дзвонять не там далеко, за верстами курних шляхiв i вишнево-яблуневих садочкiв.

Дзвонять не там, за тими далями, а десь тут, поруч.

Дзвонять у нашiй хутiрськiй церквi.

Як тiльки я це зрозумiв, так тут же i з’явилась у головi думка:

«Ти ж постiй, пiдожди, та ж церква… Вона ж рокiв з два вже як бур’янами позаростала. Там, казали, якийсь киiвський дячок вiдьму мертву одспiвував, а вона з труни встала на третiй день i зi своiми чортами на шмаття розiрвала його.

– Чого куняеш, Хведько? Розчумуйся! – почулось од столу.

Я зиркнув туди i вгледiв мерця.

Людина, що сидiла за столом, вмерла вже давно, ще за часiв моеi юностi.

– Що вилупився? Не радий?

Мрець сидiв за столом.