Стрі-чен-ня

Давай, Хведько. І не озирайся на прожите.

Мрець одягнув шапку, i в цю ж хвилю заспiвав перший пiвень.

З тим вiн i зник з моеi хати i з мого життя.

ІІ. Їхав козак полем, мiстом…

З Киева до Нiжина немала дорiженька.

Але рання тиха украiнська весна вела мене саме туди.

Я не знав, у якому хуторi жила Наталка, але менi, либонь, i не треба було знати.

Я iхав, куди iхалось, а на шляху менi то рiчка розлилась (казали мiсцевi – чорт греблю зiрвав сеi ночi); я прицмокував, бо зроду не вiрив у чортiв, i смикав коня за повiд в об’iзд; там лiс – кажуть менi: не iдьте, добрий пане, через лiс, там розбiйникiв зграя завелась, та такi лютi, що он у братового (або сватового) кума пiдводу з волами одiбрали, а позавчорiш дiвчата йшли з вечорниць з одного хутора в iнший навпростець, так усi повтiкали, а одну, що накульгувала, розбiйники тi спiймали…

Я кивав, не дослуховував, а все ж розвертав коня iхати через поле, i так мене дорога виводила куди менi треба.

А на полях же хiба не зустрiчав я чого чудного?

Наче кишiли цi землi та в цю весну всiлякою нечистю!

Ото заночував я раз у полi коло якоiсь дiбровки, там же до дерева коня припнув та й прилiг на торiшньому листi.

І дрiмалось, i не дрiмалось, а святий Великдень пройшов же, то ж я од туги незносимоi за свое життя, а разом з тим i од чогось свiтлого, яскравого, що пiдiймалось у душi, чим дужче я пiд’iжджав до славного полкового мiстечка, отак затiг неголосно:

– Добрий вечiр тобi,

зелена дiброво,

Переночуй хоч нiченьку

мене молодого.

Не переночую,

Бо славоньку чую,

Вже ж на твою, козаченьку,

Голову буйную.

Добрий вечiр тобi,

Та темний байраче!

Переночуй хоч нiченьку

Доленьку козачу.

Не переночую,

Бо жаль менi буде:

Щось у лузi сизий голуб

Жалiбненько гуде.

Ой як крикнув козаченько, – заволав уже я натужно од тих думок:

До гаю, до гаю

Наiжджайте, ворiженьки,

Сам вас викликаю!

І не помiтив зовсiм, що останнi слова доспiвував не сам.

– Гарно спiваеш, козаче, ой не мiг, не мiг, знаеш, утриматись, – почулась суха, наче шурхотiння житнього снопа, мова.

Передi мною, наче з-пiд землi, постав дивний, зарослий довгим волоссям, в пiваршина зросту чоловiчок.

Його оченята поблискували в променях вечiрньоi заграви, що саме розпливалась над полями i вiддаленими селами.

– Ви, пане, хто? – не зрозумiв був я. – Звiдки тут?

– Як звiдки? – здивувався пан. – Це ти тут, козаче, звiдки, а я тут хазяiн. Я польовик.