Вiрус. Науково-фантастична повість

І звертаючись до Макса, додав, – i ми хочемо спокiйно провести решту дня, а не ганятися один за одним.

– Зрозумiв, – погодився Макс. – Екстриму на сьогоднi бiльше не буде.

– Гепард – чемпiон, – мовив Патрiс, продовжуючи екскурсiю. – Складно уявити тварину, яка бiгае швидше за гепарда. На коротких дистанцiях вiн мчить аж сто п'ятнадцять кiлометрiв на годину, але швидко втомлюеться. Багато довго не бувае.

– Де ж леви? – запитав Дмитро. – Ми вже пiвдня iздимо саваною, але iх досi не побачили.

– Майте терпiння, – вiдповiв гiд.

 – Зустрiч з царем савани я завжди залишаю на останок.

Не збiльшуючи швидкiсть, Патрiс повернув лiворуч i нiчого не коментуючи, поiхав далi.

– Ось вони, моi улюбленцi! Нарештi я побачив iх! – вигукнув Макс.

На жовтому килимi сухоi трави мiж чагарником та камiнням вiдпочивали леви. Царi саван, не зраджуючи своiм уподобанням, нiжилися на вiдкритому просторi, де знаходили прохолоду у тiнi рiдких дерев. Глава сiм'i, вклавши велике досконале тiло на теплiй землi, заплющивши очi, дрiмав.

Кiлька левиць лежало неподалiк, оглядаючи все довкола. На травi гралися малi кумеднi левенята. Перекочуючись одне через одного, вони дiсталися до лева i зупинились тiльки тодi, коли вiдчули перешкоду. Цар звiрiв повiльно пiдняв голову i струсивши густою гривою, опустив голову на лапи i знову заплющив очi.

– Тiльки зовнi цi тварини лiнивi, – сказав Патрiс. – Насправдi ж – це смiливi бiйцi.

– Знаю, – погодився Макс. – Колись менi довелося побачити двобiй лева з буйволом.

Захоплююче i страшне видовище. Це був двобiй титанiв, де безперечним переможцем пiсля тяжкоi битви виявився лев.

Левиця, яка лежала неподалiк, несподiвано пiдвелася i по-котячому потягнувшись, попрямувала до лева. Вона йшла повiльно i грацiозно. Наблизившись, сiла поруч i грайливо торкнулася мордою його гриви. Лев одразу встав i грiзно подивившись на порушницю його спокою, зненацька вдарив подругу лапою. Левиця незадоволено вiдскочила в бiк, вiд грiха подалi, i примостилася на безпечнiй вiдстанi.

– Смiливий i вередливий, – сказав Степан, хитаючи головою i посмiхаючись.

Вечорiло. Сонце повiльно хилилося до обрiю. Величезнi простори, порослi високими травами у поеднаннi з невеличкими острiвцями дерев та чагарникiв, закарбовувалися в пам'ятi друзiв надовго, щоб виникати потiм у чарiвних снах реальних i дивовижних.

Роздiл 5. Небезпечне полювання

– Де Макс? – звернувся до Дмитра Степан.

– Мабуть, вже полюе без нас, – махнув той рукою.