Вiрус. Науково-фантастична повість

 – Зараз здобич принесе.

– Нi, так рано вiн не повернеться, – похитав головою лiкар. – Поки цiлого прайта не вiдстежить, i не чекай на нього.

Чоловiки перезирнулись i голосно розсмiялися.

– Зранку бавитесь анекдотами? – вiдкинувши полотнянi дверi, у палатку заглянув Макс.

– Нi, згадуемо тебе, – вiдповiв Дмитро.

– Незлим, тихим словом? – поцiкавився вiн i не чекаючи вiдповiдi додав. – Кемпiнг – це, звичайно, не готель, м'яких перин тут не пiдстелюють. Зате дика природа поруч, свiже повiтря i колискова вiд цикад – це супер!

– Романтик-дикун, – мовив Дмитро, виштовхуючи Макса з палатки.

І двi кумеднi постатi: висока та худорлява i низька й повна стали по обидва боки вiд Макса.

Утворивши долонями дашки над очима вiд сонця, вони прискiпливо оглядали володiння довкола. Якби не комплекцiя, iх можна було б порiвняти з трьома билинними богатирями, що готувалися до вiдповiдальноi битви.

– Уперед! – пафосно мовив Макс. – Вiрнi залiзнi конi напоготовi.

Охорона та вiрнi друзi зайняли своi звичнi мiсця у джипах i машини помчали вперед. Мальовничi краевиди як завжди дивували своею красою. Хвилини зникали непомiтно, губля-чись у танцi неповторних кольорiв, якi випромiнював кожен куточок цiеi землi.

– Максиме Петровичу, – перекрикуючи гуркiт мотору i порушуючи тишу, що запанувала тут на якийсь час, вигукнув Патрiс, – я вам повинен дещо сказати.

– Говори, – так само голосно мовив Макс.

– Не зважаючи на ваше рiшення, я б не радив полювати самому, – нахиляючись до спiврозмовника, прокричав гiд, – лев – не кицька.

– Менi байдуже. Я знаю, що роблю, – засмiявся Макс, по-дружньому поплескавши Патрiса по плечу. – Дякую за турботу.

– Мiж iншим, менi теж не подобаеться ця iдея, – зморщивши носа, мовив Степан. – Твоя впертiсть заважае побачити речi такими, якими вони е насправдi. Тут господар – лев, а не людина. Вiн терпить нас, бо ми нiчим не загрожуемо його iснуванню.

– Це ми ще перевiримо, – прокричав Макс, перебиваючи лiкаря. – Я добре пiдготувався до зустрiчi, – додав вiн, проводячи рукою по блискучому корпусу автомата, що висiв на його плечi i поправляючи стрiчки з патронами.

– Полювати на лева сам на сам – це вiрна смерть. Вiн сильнiший, мiцнiший, спритнiший за людину, – не заспокоювався Степан. – Людина порiвняно з левом – це шестирiчна дитина поруч з дорослим.