Вiрус. Науково-фантастична повість

Здiймаючи за собою хмари пiску, табун зникав з виду.

– Погляньте, краса савани – страуси, – по-дитячому зрадiв Дмитро, клацаючи фотоапаратом.

Неспiшно ступаючи по жовтiй травi, до чагарникiв прямувала група страусiв.

– Страуси – велетнi серед птахiв, заввишки два з половиною метри, – наголосив Патрiс, пiднiмаючи руку в гору, наче намагався вимiряти iх рiст. – І важать чимало, аж сто двадцять кiлограмiв. Довга шия, як перископ, дозволяе здалеку помiтити небезпеку i вчасно почати тiкати. Щоб врятуватися вiд хижакiв, цього вистачае.

– Ти чудовий лектор, – звернувся до гiда Степан.

Патрiс, дякуючи за комплемент, посмiхнувся. Обминаючи високе камiння, джип поiхав крiзь високу траву, поступово набираючи швидкiсть.

– Давайте позмагаемось, – несподiвано запропонував Макс. – Патрiсе, вiдiрвемось вiд охоронцiв!

– Навiщо? – тiльки й встиг сказати Степан, як джип з неймовiрною силою рвонув уперед.

– Жени, жени! – пiдбадьорював гiда Макс, штовхаючи в спину. – Ми вiдриваемося вiд них!

Висока трава сiкла машину, наче безлiч батогiв.

Друзi ховали обличчя вiд випадкових ударiв i мiцно трималися за сидiння. Пiдстрибнувши на камнi, що зненацька виник на шляху, джип рiзко звернув праворуч. Скавучання мотору нагадало крик раненого звiра.

– Максиме Петровичу, що трапилося? – чулося з рацii. – Зупинiться!

– Нiзащо! – крикнув Макс. Вiн обернувся i побачив, що два джипи охоронцiв iх все одно наздоганяють. – Патрiсе, ще швидше!

Рвонувши крiзь траву, машина друзiв вилетiла на вiдкритий простiр.

Почулося, як надривно гудуть мотори за спиною. За мить, не вiдстаючи нi на крок, з обох бокiв мчали два джипи охоронцiв. Трiйка залiзних коней зменшувала швидкiсть.

– Все нормально, – задоволено прокричав у рацiю Макс, – перегони успiшно завершено.

– Максиме Петровичу, в саванi такi жарти можуть погано закiнчитися, – докiрливо сказав керiвник охорони по рацii. – Я знаю маршрут i готовий до чого-завгодно, але краще не випро-бовувати долю.

– Облиш, – по-дружньому вiдповiв Макс. – Я тут теж не вперше i в дитячих перегонах особливоi загрози не бачу.

– Дивiться, дивiться, хто вiдпочивае, – вигукнув Степан, вказуючи рукою на гачкувате дерево, що виднiлося попереду. Здавалося, що вiд такоi пекельноi спеки дерево майже висохло. На однiй з гiлок зручно вмостився величний гепард. Його лiнива поза свiдчила про спокiй i еднання з природою. – Втомився, мабуть, i вiдпочивае, – усмiхнувся лiкар.