Вiрус. Науково-фантастична повість

– І менi фiзкультура не завадить, – сказав Дмитро. Вiн наче хлопчисько пiдстрибував на мiсцi. Потiм став у боксерську стiйку i почав наносити уявному супротивнику серii ударiв. На-рештi розправив плечi i задоволений своею фiзичною формою усмiхнувся.

– Цивiлiзованi незграби, – засмiявся Макс, спостерiгаючи за Дмитром та Степаном.

– Ми потрапили в живу печеру! – захоплено вигукнув Дмитро, не зважаючи на слова Макса.

Полоненi незабутнiм видовищем, на мить втративши здатнiсть говорити, всi трое дивились угору, не в силах вiдiрвати погляд вiд краси, яку створила природа.

Рiзноманiтнi дерева, простягаючи гiлки якнайвище, утворили щiльний покров крiзь який ледь-ледь пробивалося сонячне промiння. Гнучкi стебла лiан чiплялися за стовбури дерев i обвиваючи iх довкола, повзли все вище.

Несподiвано десь зовсiм близько затрiщали гiлки i почулися якiсь дивнi звуки. Охоронцi миттево вихопили зброю i стали стiною перед друзями.

– Не стрiляйте! – крикнув Патрiс, махаючи руками.

 – Вам нiчого не загрожуе! Це окапi!

І дiйсно, на пiдтвердження слiв Патрiса помiж дерев з'явилися двое дивних тварин, подiбних до коней. Тiло i ноги у них були смугастi, як у зебр, а от голова i шия – одного кольору. Побачивши людей, вони одразу зупинились i без вагання побiгли геть, зникаючи так само раптово, як i виникли.

Макс глянув на охоронцiв i тi без зайвих слiв опустили зброю.

– Окапi дуже полохливi, – сказав Патрiс. – Вони рiдко виходять з лiсу. У нас iснуе повiр'я: хто зустрiв окапi, тому посмiхнеться щастя, або ж вiн зробить щасливими iнших.

– Якщо вважати, що це тiльки другий день мандрiвки, то море щастя у нас попереду, – засмiявся Степан.

– Я не жартую, – мовив Патрiс. – Цi рiдкiснi тварини – родичi жирафа – вмiють ховатися вiд людей. Вперше iх побачили европейськi мандрiвники тiльки в двадцятому столiттi.

– Приемна зустрiч, – усмiхнувся Дмитро. – Жаль тiльки, що я не встиг iх сфотографувати.

Раптом, неначе почувши розмову, iз-за дерева виглянуло окапi i повiльно попрямувало до Дмитра, iнодi зупиняючись i нюхаючи повiтря.

Опинившись поруч, лизнуло Дмитру руку i подивилося на нього, чогось чекаючи.

– Чого тобi? – нiяковiючи, мовив Дмитро, не знаходячи що сказати. – Може якоi iди? – Вiн глянув на тварину i перевiв погляд на Патрiса, шукаючи пiдтримки.

– Цей окапi, мабуть, хоче, щоб ти його сфотографував, – засмiявся Степан. Його слова пролунали надто голосно.