Собор Паризької Богоматері

Ступивши кiлька крокiв по цiй довгiй, пологiй, небрукованiй i чимдалi бруднiшiй та крутiшiй вуличцi, вiн помiтив щось незвичайне. Вуличка не була безлюдна, по нiй тут i там чвалали якiсь невиразнi, безформнi постатi, тягнучись до вогника, що мерехтiв на другому кiнцi. Вони скидалися на незграбних комах, якi уночi, перелазячи з травинки на травинку, повзуть до вогника пастухiв.

Нiщо так не надае людинi вiдваги, як вiдчуття порожньоi кишенi. Гренгуар iшов уперед i незабаром догнав одну з тих примар, яка повзла повiльнiше вiд iнших.

Пiдiйшовши ближче, Гренгуар побачив, що то був жалюгiдний безногий калiка, який рухався, пiдстрибуючи на руках, немов поранений павук-косар, у якого лишилося тiльки двi ноги. Коли Гренгуар проходив повз цю павукоподiбну iстоту з людським обличчям, вона жалiсним голосом завила:

– La buona mancia, sigr! La buona mancia![35 - Подайте, синьйоре! Подайте! (Іт.)]

– Хай тобi чорт, та й менi разом з тобою, я не розумiю, що ти кажеш, – мовив Гренгуар, минаючи його.

Вiн догнав ще одну з тих рухливих тiней i придивився до неi. Це був калiка – кульгавий та безрукий, причому такий, що складна система милиць i дерев’янок, яка його пiдтримувала, робила його схожим на рухливi мулярськi пiдмостки. Маючи нахил до благородних i класичних порiвнянь, Гренгуар у думцi назвав його живим тринiжком Вулкана.

Цей живий тринiжок, порiвнявшись iз поетом, привiтав його тим, що пiдсунув йому пiд самiсiньке пiдборiддя свою шапку, немов чашку для голiння, i крикнув майже у вухо:

– Se?or caballero, para comprar un pedaso de pan![36 - Сеньйоре рицар, подайте на шматок хлiба! (Ісп.

)]

«Здаеться, – подумав Гренгуар, – цей теж говорить, але якоюсь чудернацькою мовою; вiн щасливiший за мене, якщо розумiе ii».

Потiм думки його раптом повернули в iншому напрямi, вiн ляснув себе по лобi й вигукнув:

– До речi, що в бiса вони хотiли сказати сьогоднi вранцi отим своiм «Есмеральда»?

Прискорив ходу, але щось утрете загородило йому дорогу. Це щось, чи, точнiше, хтось – то був низенький, з бородатим еврейським обличчям слiпець, який наче веслував своею палицею i якого мовби тягнув на буксирi великий пес.

Слiпий прогугнявив з угорським акцентом:

– Facitote caritatem![37 - Подайте милостиню! (Латин.)]

– Слава богу! – озвався П’ер Гренгуар. – Нарештi хоч один заговорив людською мовою. Очевидно, я видаюся iм дуже милосердною людиною, якщо у мене просять милостиню, дарма що мiй гаманець геть порожнiй.