Собор Паризької Богоматері

Дiвчина вже давненько помiтила, що за нею хтось iде; час вiд часу вона тривожно озиралась, а раз, скориставшися з промiнчика свiтла, що вирвався з напiвзачинених дверей пекарнi, раптом зупинилася й пильно оглянула Гренгуара з голови до п’ят, а тодi зробила вже знайому йому гримаску й пiшла, не зупиняючись, далi.

Це трохи збентежило поета: в чарiвнiй гримасцi безперечно була зневага й насмiшка. Тож, похиливши голову, вiн почав рахувати камiння брукiвки й iшов за дiвчиною вже на деякiй вiдстанi. На одному з поворотiв дiвчина зненацька десь зникла, i раптом вiн почув ii пронизливий крик.

Гренгуар прискорив ходу.

Вулиця губилася в темрявi. Але намочене в оливi клоччя, що горiло на розi за чавунною огорожею бiля пiднiжжя статуi Пречистоi Дiви, дало змогу Гренгуаровi розгледiти циганку, – вона виривалася з рук двох чоловiкiв, якi намагалися затулити iй рота. Бiдолашна кiзка наставила на них рiжки й перелякано мекала.

– Гей, варто, сюди! – крикнув поет i хоробро кинувся вперед.

Один з чоловiкiв, якi тримали дiвчину, обернувся, i Гренгуар побачив жахливе лице Квазiмодо.

Вiн не кинувся тiкати, але й не ступив бiльше жодного кроку вперед.

Квазiмодо пiдiйшов до нього, розмахнувся, i Гренгуар, вiдлетiвши крокiв на чотири, впав на брук; а горбань, несучи дiвчину, що висiла у нього на плечi, мов шовковий шарф, швидко зник у темрявi. Його спiльник подався за ним, а бiдна кiзка, жалiбно мекаючи, побiгла ззаду.

– Рятуйте! Рятуйте! – кричала нещасна циганка.

– Стiйте, негiдники, вiдпустiть дiвку! – прогримiв голос вершника, що несподiвано виiхав iз-за рогу сусiдньоi вулицi.

То був ротмiстр королiвських стрiльцiв, озброений з нiг до голови, з шаблею наголо.

Вирвавши з рук остовпiлого Квазiмодо циганку, вiн посадив ii поперед свого сiдла; страшний горбань, отямившись вiд подиву, хотiв було кинутись до нього, щоб вiдiбрати свою здобич, але в цю мить з’явилося п’ятнадцять чи шiстнадцять озброених палашами стрiльцiв, якi iхали слiдом за своiм ротмiстром.

Квазiмодо оточили, схопили, зв’язали. Вiн ревiв, шаленiв, кусався i, коли б це було вдень, то, безперечно, самий вигляд його обличчя, яке вiд лютi стало ще потворнiшим, примусив би втекти весь цей загiн. Однак уночi найгрiзнiша зброя Квазiмодо – потворнiсть – була безсила.

Спiльник Квазiмодо пiд час сутички зник.