Собор Паризької Богоматері

Якийсь обiдраний жебрак, так затертий у натовпi, що нiяк було просити милостиню, певно, не вдовольнившись знайденим у кишенях сусiдiв i намагаючись привернути до себе увагу й подаяння, надумав вибратися десь на видноту. Коли почали читати вiршi пролога, вiн видряпався по колонах зробленого для послiв помосту на карниз, що облямовував нижню частину балюстради, й примостився там, аби своiм лахмiттям та вiдразливою раною на правiй руцi привернути увагу юрби i викликати до себе ii милосердя. А втiм, вiн не говорив нi слова.

Поки вiн мовчав, дiя пролога вiдбувалася без перешкод, i нiякого вiдчутного безладдя, певно, i не було б, коли б, на лихо, школяр Жоаннес з верхiвки своеi колони не помiтив жебрака та його кривляння. Несамовитий смiх охопив молодого пустуна, й вiн, не думаючи про те, що переривае виставу й порушуе загальну зосередженiсть, весело вигукнув:

– Гляньте! Цей хирляк просить милостинi!

Той, кому доводилось коли-небудь кинути камiнь у болото з жабами чи стрiльнути у зграю птахiв, може собi уявити враження, яке справили цi недоречнi слова, що пролунали серед загальноi тишi та уваги.

Гренгуар здригнувся, наче його вдарило електричним струмом. Пролог раптом урвався, i всi обернулися до жебрака, а той одразу зметикував, що це може стати нагодою зiбрати добру пожертву, i, нiскiлечки не збентежившись, напiвзаплющивши очi, заходився жалiсно виводити:

– Подайте, що ваша ласка!

– Стривайте! – вiв далi Жоаннес, – та це ж, клянусь душею, Клопен Труйльфу! Гей, ти, друже! Напевно, твоя рана дуже заважала тобi на нозi, що ти перенiс ii на руку!

І, кажучи це, школяр спритно, як мавпа, кинув дрiбну срiбну монету в засмальцьований капелюх, якого жебрак тримав у своiй хворiй руцi.

Той, не змигнувши й оком, прийняв i милостиню, i знущання, жалiбно тягнучи своеi:

– Подайте, що ваша ласка!

Цей епiзод розважив глядачiв, багато iх на чолi з Робеном Пустеном i всiма школярами жваво аплодували незвичайному iмпровiзованому дуетовi, що його посеред пролога виконували школяр i жебрак, один верескливим голосом, а другий – байдужо-монотонним скиглiнням.

Гренгуар був дуже незадоволений. Але вiн скоро отямився i, не удостоiвши двох порушникiв тишi навiть зневажливого погляду, щосили гукнув чотирьом акторам на сценi:

– Грайте далi, хай йому чорт! Далi!

У цю мить вiн вiдчув, що хтось тягне його за полу камзола. Гренгуар з досадою обернувся й через силу всмiхнувся. Не мiг не всмiхнутися.