Собор Паризької Богоматері

Юпiтер був у кольчузi, вкритiй чорним оксамитом iз золотими цятками, на головi – дворогий ковпак, прикрашений гудзиками з позолоченого срiбла, i, коли б його обличчя не було нарум’янене й наполовину прикрите пишною бородою, коли б вiн не тримав у руцi вкритоi блискiтками трубки iз позолоченого картону, з якоi стирчала порiзана на смужки бляха i в якiй досвiдчене око легко могло впiзнати блискавку, коли б його ноги не були обтягнутi трико тiлесного кольору i перев’язанi, як у грекiв, стрiчками, його можна було б порiвняти з бретонським стрiльцем iз загону герцога Беррiйського, такий строгий вигляд вiн мав.

II. П’ер Гренгуар

Поки Юпiтер виголошував промову, загальне задоволення й захоплення, викликанi незвичним вбранням, поступово розвiювались, а коли вiн дiйшов до злощасного кiнця: «Тiлькино його превелебнiсть пан кардинал прибуде, ми зразу почнемо», – голос його заглушила буря вигукiв.

– Негайно починайте мiстерiю! Мiстерiю! – кричала юрба. І серед усiх голосiв вирiзнявся голос Жоаннеса де Молендiно, що лунав у загальному галасi, мов той пищик на ярмарку в Нiмi.

– Починайте зараз же! – верещав школяр.

– Геть Юпiтера i кардинала Бурбонського! – горлали Робен Пуспен i вся школярська братiя, яка розсiлася на пiдвiконнi.

– Давайте моралiте! – вторував натовп. – Негайно, зараз же, бо iнакше знайдемо мiшок i мотузку для комедiантiв та кардинала!

Нещасний Юпiтер, переляканий i приголомшений, зблiд пiд рум’янами, впустив свою блискавку, схопив у руку ковпак i, вклоняючись, тремтливо бурмотiв:

– Його превелебнiсть… посли… принцеса Маргарита…

Вiн не знав, що казати.

В глибинi душi таки боявся, що його повiсять…

Повiсить юрма за те, що вiн примушуе ii чекати, повiсить кардинал за те, що не дочекався його. Так чи iнакше, перед ним була тiльки безодня, то пак, шибениця.

На щастя, якийсь чоловiк виручив його з бiди й узяв вiдповiдальнiсть на себе.

Цей незнайомець стояв по той бiк балюстради, де було вiльне мiсце навколо мармуровоi плити, i досi нiхто не помiчав його, бо вiн спирався на колону, яка закривала вiд усiх його цибату, сухорляву постать.

Це був високий, худий, блiдий блондин з блискучими очима й усмiхненими устами, ще молодий, хоча зморшки вже поорали його лоб i щоки; вiн був одягнений у чорну саржеву одежину, потерту i засмальцьовану. Пiдiйшовши до мармуровоi плити, незнайомець подав знак нещасному страждальцевi. Але той, розгубившись, не бачив його.

Чоловiк у чорному ступив ще крок уперед.