Царівна Нефрета

Вiн тихо-мирно прокладав дорогу серед влiзливих i крикливих вiтрениць.

Іненi зустрiв Сатмiя так спокiйно, мовби мiж ними не було нiколи непорозумiння; вiн був зовсiм здоровий.

На другий день помiтив Сатмi у святинi за колюмнами схованого писаря з конячими зубами: вiн кивав на нього. З клопiтною мiною, дуже добре достроеною до вишкiрених вiд усмiху зубiв, вiн прохав Сатмiя бути ввечiр при вiдомiй фiртцi. Сатмi спитав, чи нiчого важного не трапилось, але у вiдповiдь дiстав тiльки рух руки. Було ясне, що писар щось знае, але не хоче або не може сказати.

Як тiльки писар щез у коридорi, пiдiйшов Тутмос. Його очi були круглi, як склянi перли, а беззубi губи шамкали. Вiн не мiг сказати нi слова. «Вiн теж…» – подумав Сатмi. Тутмос вимахував руками i кидав обривистi слова, що висловлювали розпуку: фараон хоче, щоб закрiпити мир, вiддати Нефрету – натхненну поетку, таку мудру, що ii розум можна рiвняти з самим богом Тотом. Фараон хоче вiддати ii нужденному варваровi, що не мае поняття про стиль, виглядае щетинястий, як худоба, одягаеться у вовну i смердить вiд поту гiрше, як останнiй ремiсник.

Сатмi гадав, що Тутмос збожеволiв. Цей звеличував Нефрету i ганьбив варвара одним вiддихом. Коли? чому? як? – Сатмi не мiг дiстати ясноi вiдповiдi i кипiв вiд лютi, чуючи голоснi нарiкання – зовсiм не впору i не на такому мiсцi. Вiн потягнув його за собою до своеi кiмнати, де посадив схвильованого, розмаханого писаря на крiсло, струснув ним i приневолив нарештi розумно сказати все, що знае.

Того ранку божество об’явило Іненiю, що Нефрету треба вiддати за жiнку вчорашньому вороговi, щоб цим запевнити вiчний мир. Варвар у супроводi своеi великоi дружини вже був у фараона як почесний гiсть. Іненi настоював на тому, щоб святошний шлюб вiдбувся негайно i щоб пiсля скiнченоi церемонii Нефрета виiхала зi своiм чоловiком до його краю. Поки що оце боже рiшення треба було тримати у тайнi.

Щойно тодi, коли Тутмос облекшив свое серце оповiданням, вiн змiркував, що зрадив таемницю, про яку довiдався тiльки завдяки своему становищу при святинi… Але Сатмi його не видасть, правда?

– Але той зубастий… може, вiн знав ще щось бiльше i ще щось гiрше? – питався Сатмi, що пробував назверх заволодiти собою.

– Вiн знае це вiд самоi Нефрети… бiдноi Нефрети…

І знову немужеськi сльози покотились по обличчi вражливого Тутмоса.

Загадкова неяснiсть, що нависла над цiею цiлою справою, робила на Сатмiя вражiння якоiсь обдуманоi змови.