Царівна Нефрета

– Чи божество вiдчувае пахощi?

Сатмi перерахував усi матерiяли, призначенi на те, щоб дати насолоду божеському змисловi нюху, всi, що були в запасових коморах, як миро, бальзам, ладан.

– У теплi днi без вiтру блищать i пахнуть листки запашного дерева. Кадило капае з нього, як пiт з обличчя робiтникiв. Потiм висилаемо невiльникiв зi шкiряними пугами, до яких дочiпленi рiжнi ремiнцi, щоб вони так довго сiкли ними по листках, аж поки пахкий сiк не залишиться на ремiнцях. Ота дорогоцiнна живиця найбiльше подобаеться божеству.

– Чи бог мае дзеркала i якi?

– Так, багато, – вiдповiв Сатмi, нагадавши одне дзеркало у заглибинi, яке загально вважали за менше вартiсне посеред iнших дарункiв, принесених для жертви, не шановане анi священиками анi звичайними людьми.

– Я з приемнiстю заглянула б у дзеркало, в яке дивилось уже божество, – щебетала Нефрета, а коли Сатмi дивився на неi знизу з тяжким зiтханням, докинула: «Я дивилась би в таке дзеркало цiле життя».

На другий вечiр Сатмi нiс малу рiзьблену скриночку, що мала всерединi металеве дзеркальце. Ручкою дзеркальця була мала подоба бога Беса, якого дивна зачiска – корона з пер – була зв’язана ясновигладженим диском. Коли Нефрета вiдсунула його поволоку, в ньому вiдбивалося небо i зорi, ii личко та очi, осяянi промiнням зiр. Нефрета була щаслива таким дарунком i заявила, що вiдтепер тiльки вона буде заглядати до цього дзеркала.

Сатмi був готовий передати iй усi божi скарби i власне життя, щоб мiг тiльки завсiди оглядати обличчя Нефрети i чути ii голос.

Сатмi вертався до святинi, як у снi. Вiн не доглянув одноi тiнi, що його випередила i скрилася. Але якби ii i був побачив, то напевне був би гадав, що це якийсь п’яниця.

* * *

Знання Суаамона було справдi надзвичайне. Сiм вiдвiдин ворожбита вистачило, щоб Іненi мiг знову запанувати над частинами свого тiла. Його знесилення пройшло, i тепер вiн був такий свiжий, мовби його сили подвоiлись.

Усi перелякались, тiльки карлик тiшився, викручуючи свое тiло на всi боки акробатичними вихилясами. Сатмi анi не тiшився, анi не дивувався. Усе, що не мало вiдношення до Нефрети, було йому байдуже. Вiн тiльки уважнiше прислухувався базiканинi староi жiнки Тутмоса, бо Іненi рiдко тепер робив йому честь своею розмовою.

Та хоч як сильно виповнило душу Сатмiя кохання, спокiй Іненiя мучив його.