Царівна Нефрета

Райт уявляв зовсiм iнакше становище супроти його книжки. Ось вона перед ним, оправлена в пергамент зi золотим шулiкою на обгортцi. Кiлько незабутнiх хвилин внутрiшнього напруження! Кiлько годин щасливоi подорожi у пiдземелля египетського генiя, якого твори призбиранi у мовчазних салях египетськоi галерii!

У кiлькох метрах вiд нього гудуть авта та електрична залiзниця, пливе течiя людей зовсiм байдужих до величноi минувшини. Йому не повиннi були докоряти, а хвалити його за те, що вiн дав цiй тупiй масi свою книжку.

Стакен признавав совiснi пiдстави його працi, але не вмiв вiдчути теплого вiддиху тих картин минулого, якi Райт оживив разом з терпiннями, любов’ю та думками египтян. Стакен не хотiв признати вартости його книжцi, дарма, що Райт вложив у неi так багато працi: кiлька мiсяцiв треба було з напругою всiх сил визбирувати з надписiв матерiали про буденне життя египтян i з окрушкiв складати повну його картину.

За це все – тiльки докори…

Нiгтi Стакена барабанили глухо по столу, його очi дивилися непорушно i непризно.

«Орел повинен дивитися в сонце. Очi Стакена не повиннi ослiпнути вiд того, що вони ввесь час задивленi у великого Ра… Хто це такий Стакен? Птах, чи бог?… Райт вiдчував, що його думки розсiваються у тому поглядi, який повертае унiвець його думки. Вiн мусив зробити бiльше зусилля, щоб вернутись до рiвноваги.

– Дуже менi прикро, пане професоре, що моя праця не знайшла у вас прихильности, але тепер, вислухавши всiх ваших доказiв, мушу признатись, що не можу вiдректись вiд нiчого з того, що я написав.

Я знаю, що правда на моему боцi i це для мене полекша пiд тягарем ваших закидiв.

Стакен стягнув уста, якби хотiв усмiхнутися. Це було новиною для Райта: адже Стакен нiколи не смiявся.

– Ви впертi, пане докторе, i я поважно боюсь, щоб ви не ввiйшли на небезпечний шлях. – І вже у зовсiм змiненому, офiцiйному тонi додав: – Будь ласка, перегляньте завтра оту скриньку з рукописами. Вiдчитайте тексти, заки я прийду вполудне.

Знову стук нiгтiв по столу – на знак, що цим разом востанне. Легко кивнув головою i Райт мусив вiдiйти. Учень, вiдходячи до дверей, нагадав шкiльнi роки i той настрiй полекшi, яку вiдчував, коли мiг вiдповiсти задовiльно на питання вчителя. Стакен опустився на фотель i вiдразу втратив сувору поставу. Вiн пожовк, мовби старiвся на очах – подобав на чоловiка, що вiдчував приемнiсть, коли його знесилене тiло може спокiйно та вигiдно знайти собi мiсце.