Царівна Нефрета

Їi батько не тiльки щораз бiльше просиджував у каварнi, але мав щораз бiльше конференцiй i щораз частiше виiздив. Виглядало так, начеб його молодiсть вернулась. Нiхто вiддавна не бачив Ляндсберга таким метким – його черево зовсiм щезло, а очi блищали iнтелiгенцiею. Рiжнi поважнi добродii з напханими течками приiжджали до його бюра i наповнювали кiмнати димом вiд дорогих цигар. Небавком почали у товариствi повторюватися запити: «Чи ви чули? Ляндсберг…».Так, вiн мав намiр оженитися i робив вражiння спортовця, що призбируе сили до вирiшального змагу, щоб першим прибiгти до мети.

Тим часом вiн за останнiй час подвоiв чи потроiв для себе той капiтал, який вiдступив Мерi.

* * *

У голi залiзничого двiрця посеред юрби Райтовi здавалось, що бачить Стакена, як похилений iде сходами. Обернувся, щоб переконатися, чи не помилився. Лук цих старечих плечей був йому добре вiдомий. «Стакен? чого?» – подумав Райт, даючи вказiвки носiевi.

Перед спальним вагоном помiтив Райт нараз Стакена: виглядало так, наче той стежив за кимсь.

Оперся на палицi так сильно, мовби хотiв втиснути ii в кам’яну долiвку i сам закам’янiв у своему грубому, старомодному пальтi i шалi довкола шиi. Стакен дивився пильно та суворо; пiднiс капелюх i розкрив уста як для привiту:

– Я прийшов, дорогий Райте, побажати вам… – Слово «побажати» звучало розтягнуто, лиховiсно, i навiть глумливо. – Я прийшов побажати вам i попрощатись з вами…

– Це моя жiнка – це професор Стакен, – представив Райт, коли Мерi наблизилася до них.

Довкола старечих уст з’явилася усмiшка:

– Артистка? Поетка? – i тримав ii руку у своiй. – Ваш чоловiк так дуже любить жiночi поезii…

Мерi звiльнила свою руку, глянувши допитливо, збентежена на свого чоловiка.

– Не забудьте випитати чоловiка про египетську любовну поезiю, головно про один рукопис.

Це вже був без сумнiву глум, до того злобний глум.

– Професор мае на думцi один чудовий мистецький твiр, який вiн уважав за вказане знищити, – вiдповiв Райт, ухопивши Мерi за руку так, мовби хотiв ii боронити.

– Вибачте, пане професор, вже мусимо вас попрощати, – i звернувся до дверцят вагону.

Стакен витягнув iз кишенi лист, передаючи його Райтовi.

– Будь ласка, передайте цей лист директоровi музею в Каiро, – i вiдступив вiд вагону, нiби не хотiв подати Райтовi руки на прощання.

Кондуктор крикнув: «Прошу сiдати!» Райт показався у вiкнi вагону.

Стакен стояв перед ним, як кам’яна статуя.