Вікна застиглого часу

Колись вiн рiс на подвiр’i Ілаялi, вона дуже любила гойдатись. (Гойда-гойда! Вище, вище! Гойда!) Тваринка пищить так пронизливо, i менi здаеться, наче крiзь моi вуха тягнуть цупку нитку. (Гойда-гойда! Не бiйся, не впаду!) Зненацька голос яструба чую над собою i свист його тiла, що протинае повiтря, а я бiжу зi всiх сил до горiха в надii сховатися в його дуплi, i страх затискае в клiщi мое налякане серце, а яструб ось-ось упаде менi на тiм’я, i я пищу точнiсiнько так, як i тая тваринка, бо вже бачу, що не врятуюся, – дупло в горiховi таке вузьке, i я нiколи не проникну в нього, а моя Ілаялi смiеться: «Гойда-гойда-гойда!»

Граната на двох

У пивницi було тьмяно i гамiрно, з вулицi долинав пронизливий скрегiт трамвайних колiс.

Треба було нахилятися до спiврозмовника, аби що-небудь почути.

– То ви не пригадуете мене? – спитав я старого Тарковича.

– Направду, нi, – похитав головою, не зводячи з мене здивованого погляду. Потiм вiдсьорбнув пива i сказав: – Стiльки людей за життя бачиш…

Голос мав хрипкий i втомлений.

На устах вибачлива усмiшка.

– Певно, я змiнився, якщо не пiзнаете мене. Ви – Таркович, правда?

Почувши свое прiзвище, блиснув очима i знов уважно подивився на мене. Усмiшка зiв’яла.

– Я товаришував з Мiськом.

Вiн враз зацiпенiв, i рука його мiцно стисла гальбу, аж побiлiли пальцi. Але обличчя вже потеплiло. Щось схоже на страх було перед тим на ньому. Мабуть, хтось неприемний спав йому на гадку, коли намагався мене впiзнати.

Хтось, кого вiн боявся i ненавидiв. Тепер це минулося. Вiн знову всмiхався – лагiдно й зi смутком. Вивчав мене поглядом, але видно було, що не впiзнае.

– То ти знав мого хлопця?

– Так. Ми з ним були нерозлийвода. Я часто бував у вашiй хатi.

– Правда? Бач, як воно… Я думав, що всi вже за него забули…

– Я пам’ятаю Мiська.

– То ви, певно, й разом до школи ходили, так?

– Так. Вiд першого класу.

В очах його заблищали сльози, й усмiхненi губи затремтiли.

Повiльно витяг з-пiд столу худу руку i погладив мене по головi.

– Тепер був би вже Мiсько таким, як ти…

Його рука сповзла менi на рамено i застигла. Була в нiй вага всього свiту. З хвилину вдивлявся кудись у темну мокру пiдлогу, потiм звiв голову i сказав:

– Нi… не можу його уявити таким дорослим.

Витер кулаком очi й додав:

– Знаеш, як по правдi… тяжко менi його згадувати… Та й менi вiддавна нiхто вже про нього анi не спiмне.