Вікна застиглого часу

– А ваша жiнка? Вона б мене вiдразу впiзнала… Вгощала нас кнедлями…

– Вмерла на рака… Вже бiльше як десять лiт… Так… Вона б тебе впiзнала… Вона вас усiх знала… Скiльки то вам було… тодi? – здавалось, наче вiн мене перевiрити хоче.

– Одинадцять.

– Так… – змiряв мене поглядом, – одинадцять… Тепер би було тридцять два… Час iде…

Стара закинута цегельня болiсно вiдчувала торохтiння поiздiв, якi проносились неподалiк. Вона здригалася i злякано щулилась, а бiленькi квiточки повiйки, що густо обплели руiни, тремтiли разом з нею.

Ми з Мiськом сидiли на уламку муру й гойдали босими ногами. Вдома я не мав права гойдати ногами, бо зараз же дiставав потиличника вiд бабцi:

– Перестань! Хочеш дiдька вигойдати?

Коли я розповiв про це Мiськовi, вiн одразу ж загорiвся пiти на цегельню i там вигойдати дiдька.

– А як вигойдаем, то що з ним будемо робити? – питав я.

– Як то що? Хiба ти не знаеш, що роблять з дiдьком?

– Не-а…

– Можна ним командувати. Вiн що захочеш зробить для тебе.

Дорогою ми вимрiювали найпотаемнiшi бажання.

– Я попрошу цiлу виварку морозива, – облизався я.

– А я попрошу чарiвного коня. Сяду на нього i поiду шукати собi царiвну.

– Нащо тобi царiвна?

– Я визволю царiвну, привезу ii сюди i покажу Нусьцi.

Нуська була об’ектом нашого палкого кохання. Дарма що вона вже школу закiнчила i мае кавалерiв, а нам лiт як наплакав кiт. Ми закохалися в неi одночасно, а тому й вирiшили одружитися на Нусьцi удвох.

Ми iй писали записки i пiдкидали в поштову скриньку.

– Ми дурнi. Треба писати вiршами.

І тут вiн прочитав менi вiрш, буцiмто ним придуманий:

Нусю дорогая!

Я тебе кохаю.

Серце в грудях б’еться.

І до тебе рветься.

Кров у венах бушуе

І любов мою до тебе шуруе.

Я не повiрив, що такого гарного вiрша придумав Мiсько. Але довести не мiг, а тому вирiшив сам написати вiршоване послання.

Понадто до цього у мене був родинний хист. Бабця, татова мама, писала винятково вiршованi листи, навiть тодi, коли опинилася у Сибiру, а тато складав римованi поздоровлення всiм знайомим на всi свята. Тато був визнаним поетом. Усi його вiтання неодмiнно закiнчувалися згадкою про троянди, якi обов’язково повиннi встеляти «життеву» дорогу. Саме тому це дiло повинно б менi краще вдатися, нiж Мiськовi, i я з запалом кинувся у вир вiршописання.