Вікна застиглого часу

Перший мiй твiр виявився понад усi сподiвання:

О найкраща в свiтi Нусю,

Я тебе не надивлюся:

В тебе очi – темнi ночi,

В тебе брови, як пiдкови,

В тебе губки, як голубки,

В тебе щiчки, як двi чiчки.

Я без тебе пропадаю —

Сотню раз на день вмираю.

Мiсько зблiд, i в очах його засвiтилися сльози.

– Це не ти придумав! Обманщик! Думаеш, я не знаю?

Його сiм’я була далека вiд лiтератури.

– Як то не я? – обурився я. – Хто ж iще?

– Твiй тато! От хто! – зловтiшно повiдомив Мiсько, i, видно, ця здогадка покращила його настрiй, бо сльозинки в очах зникли.

Я йому, звичайно, не признався, що риму до «губки» випитав таки в тата. Але все решта – мое.

– Ах, так! Не вiриш! Ну добре, пiшли в садок, я при тобi напишу ще одного вiрша.

Ми сiли в траву, i я почав працювати над черговим шедевром:

Без тебе я мов пташка без крила,

Без тебе я мов квiтка без стебла.

Мiсько розпачливо колупався у носi.

Без тебе я мов човен без весла,

Без тебе я мов те вiкно без скла, —

добивав я Мiська.

Без тебе я мов дверi без замка,

Без тебе я мов борщ без буряка.

Мiсько люто сопiв i вовтузився. Нарештi не витримав:

– Досить!

– Але я можу ще дуже довго писати.

– Не треба! – верескнув вiн. – Що я тобi зробив?

– Нiчого. Чому ти бiсишся?

– Бо ти зрадник.

– Я – зрадник?

– Ти за моею спиною навчився писати такi гарнi вiршi! – i Мiсько заплакав.

– Не плач, – втiшав я.

– Нi, не добре. Краще «Мiсько i Юрко».

– Але ж це я iх склав.

– Ну i що? А хто твiй найкращий кумпель?

– Ти.

– От i пiдписуй: «Мiсько i Юрко».

Оскiльки честолюбство на ту пору ще в мене не розвинулось, то я хутко пристав на його пропозицiю, i ми помирилися. Правда, ненадовго. Ще того-таки дня Мiсько не витримав i ляпнув:

– А все-таки я сильнiше ii люблю.

– Чому ти? – обуривсь я. – Ми ж домовилися, що будем ii любити однаково.

– Але я сильнiше.

– Неправда!

– А от i правда! Ти б змiг задля неi вмерти?

– Вмерти? – я задумався. Бабця розповiдала, що померлi живуть на небi. Я глянув у небо – воно було чисте й порожне. Там навiть не було будки з морозивом. Нi, вмирати менi якось не хотiлося. Але ж не мiг я признатися в цьому! – Вмерти? – перепитав я. – Запросто.

– Бреши бiльше.

– Та я за Нуську! – вдарив я себе в груди.