Вікна застиглого часу

 – За Нуську я не те що вмерти, а й… – тут я затнувся й гарячкове почав перебирати в пам’ятi все, що для мене дороге, але дорогого було дуже багато. – Та я за неi мiй новий моряцький костюм вiддав би! От!

Моряцький костюм був предметом заздростi не одного Мiська. Проте вiн не здавався.

– А я за неi отруюсь!

– І я.

– І ти?

– А ти думав!

На якусь хвилину запанувала мовчанка. Нарештi вiн процiдив крiзь зуби:

– Я за неi точно отруюсь.

– А я, думаеш, не точно?

– Ну добре, давай разом труiтися.

– Давай.

– На спiр!

– Давай!

– Як не отруiшся – вiддаси моряцький костюм.

– А як ти не отруiшся – вiддаси ножика.

Ми вдарили по руках i сiли писати прощального листа для Нуськи. Писав, звичайно, я. Ми повiдомляли Нуську, що не можемо бiльше винести ii зневаги й тому вирiшили покiнчити самогубством. Саме так: «покiнчити самогубством». Ця фраза менi запам’яталася з якоiсь книжки. Мiсько тiльки присвиснув:

– Ну ти даеш!

«Нашi тiла знайдеш на цеголцi i коли iх оплачеш, то поховай в однiй могилi у себе в саду i посади що захочеш.

А на могилi напиши:

Були два хлопцi, наче двi перли,

Та вiд кохання палкого вмерли.

А коли надумаеш i собi через нас умерти, то допиши:

А поруч Нуся, горем убита,

Їх навiть смерть не змогла розлучити.

Отрути ми тобi залишимо».

– Додай «цiлуемо», – порадив Мiсько. – І пiдпиши. Але мене першим.

– Тепер дiло за отрутою. Де ii взяти?

– Як де? – дивуеться Мiсько. – Твiй тато лiкар чи не?

Саме цього я й сподiвався.

Я побiг додому i вiдшукав у батьковiй шафцi з медикаментами пляшечку, на якiй красувалася наклейка з черепом та кiстками. Я ii намочив, обережно здер i наклеiв на хлористий кальцiй, яким мене «труiли» мало не щодня моi батьки.

Череп з кiстками подiяв на Мiська, як на кота холодна вода. Вiн зблiд i похмуро засопiв. Вiдступати було пiзно.

Йдучи на цегельню, я, як мiг, тамував свiй життерадiсний настрiй, але, мабуть, це вдавалося менi важко, бо я помiчав заздрiснi погляди Мiська.

Вiн теж пробував усмiхатись, та цi його усмiшки були надто вже страдницькi.

Ми сiли на камiнь, i вiн тремтячим голосом сказав:

– Не додумався взяти щось запити? Воно ж, напевно, гiрке.

– Напевно.

– Може, я за яблуками побiжу?

– Та ну. Все одно вмирати.

– А ти не боiшся?

– Не-а. – Я витяг пляшку. – А ти боiшся?

Мiсько обурився:

– Я? Нiколи в життi. Щоб ти знав. Давай пий.

– Я перший?

– А ти думав! Знаю я тебе.