Вікна застиглого часу

Мiсько вип’е, а ти втечеш. І тодi Нуська залишиться одному тобi.

– Дурень ти.

– Сам дурень. Пий.

– Хи-итрий! Як вiршi пiдписувати – Мiсько перший! А як труiтися?

– Слухай, або ти п’еш, або я всiм розкажу, який ти боягуз.

– Фу, налякав! Можеш розказувати. Я вже буду мертвий.

І я з трагiчним виглядом, закотивши очi, зробив ковток. Гiркота перекривила менi рота. Хоча зараз пiшло менi оце пiйло набагато легше, нiж тодi, коли мама з татом примушували.

– Що, т-таке гi-гiрке? – спитав Мiсько.

– Ще й яке гiрке! Як наше життя, – вiдповiв я улюбленою приказкою моеi бабцi, бо життя мiняеться, а приказки залишаються.

На Мiська було сумно дивитися. Вiн витер спiтнiле чоло i взяв плящину.

– Ну, не тягни, – сказав я.

– А чому ти не вмираеш?

– Отрута дiе через пiвгодини.

– Краще б зразу, – зiтхнув Мiсько. І ликнув «отруту». – Ве-е, яка гидота. Нема нiчого загризти?

На нашу радiсть, у мене в кишенi знайшлася розлiзла цукерка.

Мiсько закрутив пляшечку i поставив ii на камiнь.

– Як ти думаеш – Нуська теж отруiться?

– Не думаю. Вона нас так сильно не любить.

– От свиня! Ну за що нас не любити?

– І то правда.

– Про нас, напевно, в газетах напишуть.

– Що там в газетах! Про нас книжку напишуть. «Юрко i Мiсько – найбiльшi кумплi». От як вона буде називатися.

– Нi, не так, а «Мiсько i Юрко». Ми ж домовились.

Проте менi така назва не дуже подобалась, i я сказав:

– А лiпше буде ось як: «Трагiчне кохання до зрадливоi Нуськи». Правда, гарно?

– Еге, як у кiно… Як ти думаеш – може, про нас i кiно знiмуть?

– Ясно – знiмуть.

– Чому iндiйське?

– Бабця моя каже, що iндiйськi фiльми найкращi в свiтi.

– Нуська подивиться – i гiрко заплаче… Але вже буде пiзно.

– На нiй тепер нiхто не вжениться. Всi будуть казати: «І як ти могла довести до смертi таких гарних хлопцiв?» Скажи?

– Я думаю, що мiй тато ii заб’е. Вiн iй такого не подаруе.

– Ясно – не подаруе, – погодився я.

– Може, нам треба лягти? – запитав не в рiч Мiсько.

– Для чого? – не зрозумiв я.

– А що – сидячи вмирати?

– Звiдки я знаю? Я iще нiколи не вмирав.

Ми лягли в траву i задивилися в небо.

– А давай пiсля смертi будемо приходити до Нуськи i страшити ii? – запропонував Мiсько.

Менi ця думка дуже сподобалась.

– Давай… А ще можна стати упирями i пити ii кров.

– Ух ти! Точно?

– Ну!

– Тодi давай ще й з Кобри кров пити.

Це наша вчителька, ми ii терпiти не можемо.