Вікна застиглого часу

– Я не пiду, доки ви менi не покажете ii! Куди ви ii сховали? Що ви зробили з нею?

Жiнка благальним голосом:

– Слухай, скажи йому, скажи йому… хай iде…

– Я не пiду… я не…

– Вона… ii нема… вона вмерла… стiльки рокiв… вiд неi нiчого вже там не зосталося… ii могилка пiд в’язами… там написано… там… Йдiть!

– Там написано «Йдiть»?

– Хiба ти не бачиш – вiн божевiльний!

– То вона мертва?!

Вiн сахаеться вiд мене, вiдмахуеться руками вiд мого крику, наче вiд полум’я, що обпiкае його обличчя довгими язиками.

– Та це ж не вона мертва, а я! Я! Я! Хiба ви не бачите? Перед вами труп, який давно вже розклався! Ви не чуете запаху? Пiдiйдiть ближче! Не бiйтеся хробакiв – вони прирученi, вони своiх не кусають!

Жiнка ховае обличчя в долонях.

– Йдiть!

– Ах, ви хочете мене спекатися? Я знаю – ви спалили ii! І то не попiл старих рейтузiв, а попiл бiдолашноi Ілаялi! За що ви ii спалили?

– Змилуйся над нами! Змилуйся над нами!

Вони обое проказують цi слова невiдомо до кого, але з такою вiрою в голосi, що я зрозумiв – цi слова не до Бога зверненi.

– В кого ви просите милосердя? В диявола? Дарма! Просiть у мене! На колiнах просiть, щоби я змилувався! Посипте голови попелом!

І тут я знову глянув у дзеркало i вже не уздрiв там кiмнати, вже нiчого там не було, тiльки густий сизий туман клубочився в ньому, знизу пiднiмалися срiбнi бульбашки, лопалися з глухим трiском, а вдалинi зникали двi ледве видимi постатi, зменшуючись на очах. Раптом з’явилася чиясь бiла вузька долоня з розчепiреними пальцями i затулила вiд мене тi двi постатi, а тодi й сама розчинилася в туманi, але ще перед тим, як туман мав розсiятись, там мигнули знайомi зеленавi очi, то були очi Ілаялi, i коли туман зник, я побачив у дзеркалi пустир, я вiдвiв очi вiд дзеркала, озирнувся довкола i побачив лише пустир: сiрi купи камiння, оплетенi повiйкою, оточенi будяками, а над ними лiтали комахи, i повiтря переливалося i бринiло.

Враз у моiй горлянцi розмотався клубок розпачливого вереску:

– Це неправда – вона живе!!!

Будяки осудливо закивали головами.

– То ii нема?

До кого я звертався?

– І не буде нiколи-нiколи?

Яструб знову закричав, i видко було, як вiн стрiмко падае у траву i за мить злiтае вгору, а в кiгтях б’еться якась тваринка i страшно пищить, i той писк нагадуе менi мiй власний голос, i я вже не чую пiд собою нiг i бiжу пустирем, а назустрiч менi – крислатий горiх, до гiлок якого почеплена гойдалка.