Вікна застиглого часу

Цього рiжка я прикладав iнколи до вуха i чув тодi якийсь дивовижний гомiн – мовби водночас промовляло кiлька осiб, слова iхнi переплiталися, накладалися однi на одних, i скiльки я не намагався вслухатися, не мiг розiбрати нiчого. А проте менi здавалося, що розмовляють вони цiлком зрозумiлою мовою i про щось таке, що й для мене може бути важливим. Часом я чув, як плеще хвилями море i як хрумтить мокрий пiсок, коли ступають по ньому конi, дзенькае зброя, вiтер полоще знаменами, плащами i шумить у соснах.

Бувало, що голос у рiжку щось оповiдав, якусь iсторiю – сумну i тривожну, скрикували птахи, били сполохано крилами i далеко-далеко, в суцiльнiй iмлi, блукав подорожнiй, провалюючись по пояс у снiг. Пiд завивання вiтру я засинав iз рiжком бiля вуха.

Коли сон барився, я сам розповiдав у рiжок що-небудь, слова моi пiрнали у його глибини i линули понад тiею дивною краiною, яка iснувала в рiжку. Менi хотiлося думати, що всi, хто живе в рiжку, чекають на моi оповiдi.

Рiжок настирливо приковував мою увагу до себе, менi хотiлося розколоти його й нарештi подивитися, хто ж там шепоче i хто слухае моiх оповiдок.

2

Пацiенти навiдували бабцю щодня, i вона, як кожен порядний цiлитель, деколи потребувала консультацii. Час вiд часу вирушала в гостi до iншоi такоi самоi знахарки, що мешкала неподалiк залiзничного двiрця, на околицю, яка називалася Гiркою, а що я перебував пiд бабусиною опiкою, то з великим задоволенням супроводжував ii туди.

Панi Розалiя мешкала в затишнiй хатинцi, вгрузлiй у землю мало не по самi вiкна i оточенiй дивовижними кущами й квiтами, якi ii закутали так щiльно, що з вулицi неможливо було розгледiти анi клаптика вибiленоi стiни. У квiтах збуджено дзижчали бджоли, спурхували метелики i золотавi кузьки, а над тим усiм млосно пахтiли чорнi кетяги достиглоi бузини.

Щойно ми наблизились до дверей, як згори долинув голос господинi, вона сидiла на гiллi горiха i сварилася з кимсь таемничим у небi, ще й погрожувала кулаками, а вiтер лопотiв усiма сiмдесятьма сiмома ii спiдницями, i наляканi ворони на сусiднiх деревах пронизливо скрикували й стрiпували крильми.

Панi Розалiя спрямувала пальця на захiд i темна гриваста хмара вайлувато, мов слон, розвернулася i неохоче посунула у вказаному напрямку, мiняючи обриси своеi пухкоi куделi та видобуваючи з глибокого зимного нутра застуджене схлипування.