Кров на снігу ІІ: Ще більше крові

Щось таке вiдчувалось у тутешньому довкiллi, начебто нiчого тут не могло трапитися. Так, наче цiлковита незмiннiсть становила природну рису цього краю.

– Ульфе?

– Що?

– Тобi бракуе твого батька?

– Нi.

Кнут завмер.

– Вiн не був хорошим?

– Гадаю, що був. Але в дитинствi ми добре вмiемо забувати.

– Хiба таке дозволяеться? – запитав вiн тихо. – Не тужити за батьком?

Я подивився на нього.

– Гадаю, так, – позiхнув я.

Плече менi болiло. Треба було випити.

– Ульфе, ти справдi один-однiсiнький? У тебе що, геть нiкого немае?

Я на мить замислився.

Я заперечно похитав головою.

– А вгадай лишень, Ульфе, про кого я думаю.

– Про своiх батька i дiдуся?

– Нi, – заперечив вiн. – Я думаю про Рiстьiнне.

Я не став питати, в який спосiб я мав про таке здогадатися. Мiй язик здавався менi пересохлою губкою; але випити я зможу не ранiше, нiж хлопчисько вибалакаеться i пiде геть. Вiн навiть принiс менi решту з витрачених грошей.

– То хто така Рiстьiнне?

– Їй п’ять рокiв. У неi довге золотаве волосся. Вона зараз у лiтньому таборi в Каутокейно. Ми теж мали туди поiхати.

– Що то за табiр?

– Просто табiр.

– А що ви там робите?

– Ми, дiти, бавимося. Тобто коли немае зiбрань чи проповiдей. Але тепер Рогер запитае Рiстьiнне, чи хоче вона бути його дiвчиною. А тодi вони, можливо, цiлуватимуться.

– То цiлуватись не грiх?

Кнут схилив голову набiк. Примружив одне око.

– Не знаю. Коли вона iхала, я сказав iй, що я ii кохаю.

– Отак просто сказав, що кохаеш?

– Так.

Вiн нахилився вперед i, втупившись удалечiнь, промовив хрипкуватим голосом:

– Рiстьiнне, я кохаю тебе.

Потiм знову подивився на мене.

– Я зле вчинив?

Я усмiхнувся.

– Насправдi нi. А вона тобi що на це?

– «Он як…»

– Вона сказала: «Он як…»?

– Так. Ульфе, що це означае?

– Та бач… хтозна… Дуже ймовiрно, що ii збентежило твое звiряння. «Кохання» – це аж надто сильне слово.

– Як гадаеш, я маю шанс?

– Безперечно.

– Навiть попри мiй шрам?

– Який шрам?

Вiн вiдлiпив краечок пластиру на лобi. На блiдiй шкiрi пiд налiпкою виднiлися виразнi слiди швiв.

– Звiдки це в тебе?

– Впав зi сходiв.

– Скажеш iй, що бився з оленем, захищав свою територiю. І, звiсно, ти взяв гору.

– Чи ти дурний? Вона в таке не повiрить!

– Нi, бо це лише дотеп.