Кров на снігу ІІ: Ще більше крові

– Не надто гарна, як на твiй смак, га?

Я напевне збентежився, бо вона засмiялась, i на ii високi вилицi набiг рум’янець.

– Наша мiсцина, я маю на увазi, Косунд. Це через будинки. Колись вони були гарнi. До вiйни. Та коли у тисяча дев’ятсот сорок п’ятому прийшли росiяни, то нiмцi, тiкаючи, геть усе попалили. Усе, крiм церкви.

– Тактика випаленоi землi.

– Людям треба десь мешкати. Тому будували наспiх. Про зовнiшнiй вигляд нiхто не дбав.

– Нормальний вигляд, – збрехав я.

– Облиш, – розсмiялася вона.

 – Будинки потворнi, але не люди, якi в них мешкають.

Я подивився на ii шрам.

– Вiрю. Та нам час iти. Дякую тобi.

Я простягнув iй руку. Цього разу вона ii потиснула. Їi долоня була твердою i теплою, як нагрiтий сонцем гладенький камiнь.

– З Богом.

Я подивився iй в обличчя. Вираз його був щирим.

Крамничка розташувалась у пiдвалi одного з будинкiв. Там панував морок, i господиня вигулькнула з темряви, аж коли Кнут гукнув ii втрете. Пiрйо виявилася закутаною в хустку опасистою тiткою.

– Юмалан терве! – привiталася вона рiзким фальцетом.

– Перепрошую? – не второпав я.

Вона повернулась у бiк Кнута.

– «Господь благословен!» – переклав той. – Пiрйо балакае тiльки фiнською, але знае, як називаеться по-норвезьки весь ii крам.

Продукти було виставлено на полицях за прилавком, i Пiрйо викладала передi мною те, що я замовляв. Консервованi котлети з оленини, консервованi рибнi тюфтелi, ковбаса, сир, хлiб iз цiльного борошна.

Пiрйо напевне пiдраховувала подумки, бо, коли я закiнчив, вона одразу написала на папiрцi та показала менi загальну суму.

Я схаменувся: менi слiд було витягти кiлька банкнот iз пояса-гаманця ще до того, як ми зайшли в крамницю. Я не мав намiру всiм показувати, що я тут розгулюю з чималими грошима – десь так сто тринадцять тисяч крон, тож, повернувшись спиною до Пiрйо та Кнута, вiдступив до муру i розстебнув два нижнi гудзики на сорочцi.

– Ульфе, тут не можна дзюрити, – озвався до мене Кнут.

Я мовчки озирнувся на нього.

– Я пожартував, – засмiявся вiн.

Пiрйо на мигах показала, що не мае здачi зi стокроновоi купюри, яку я iй подав.

– Пусте, – сказав я. – Вiзьми собi на чай.

Вона щось вiдказала своею жорсткою незрозумiлою мовою.

– Вона каже, ти зможеш узяти на решту iншi продукти, коли прийдеш удруге, – переклав Кнут.

– Тодi iй, мабуть, варто записати.

– Вона запам’ятае, – сказав Кнут. – Ходiмо.

Кнут, пританцьовуючи, йшов лiсовою стежкою передi мною.