Танго долі

Я раптово розлютилася на невинних людей – невже всiм так закортiло помилуватися бузком? Хiба його не достатньо на вулицях столицi?

Пiд ногами сновигала малеча; iхнi батьки, хапаючи своiх неспокiйних чад, намагалися якомога швидше дiстатися мiсця призначення. Хтось йшов занадто повiльно, хтось навпаки розштовхував усiх на своему шляху, а я не зважала на них, видивляючись в далинi свого кавалера.

– Шо ти пливеш як сонна муха? – налетiв на мене кремезний чолов’яга i грубо вiдштовхнув убiк.

Не втримавшись на високих пiдборах, якi я погарячкувала вдягнути, збираючись на прогулянку, я похитнулась i полетiла вниз крутим схилом.

Пролетiвши з десяток метрiв я вдарилась об твердий грунт i нарештi зупинилась. На превеликий подив я досi лишалася при свiдомостi, хоча жгучий бiль розривав мою праву ногу i не дозволяв поворухнутися.

– Я так i знав, що ти потрапиш у халепу! – пiдбiгаючи до мене, сказав Богдан. – Треба було забрати тебе бiля самого будинку.

– Закритий перелом гомiлковостопного суглобу.

 – констатував лiкар, вивчивши рентгенiвськi знiмки. – Нiчого серйозного.

Я здивувалась легкостi його слiв. Можливо, для хiрурга це й несерйозна травма, а ось для мене ще й яка!

– Як довго вона не зможе ходити? – запитав Богдан, коли лiкар провiв усi необхiднi манiпуляцii з ногою.

Я уважно дивилась на неi, нiби не вiрила, що вона на мiсцi – настiльки сильнi анестетики менi вкололи перед вправленням.

– Як мiнiмум, 6 тижнiв. – винiс хiрург свiй вирок.

Я ледь не заплакала, почувши цi слова.

– І всi цi 6 тижнiв менi доведеться провести в лiкарнi? – безнадiйно запитала я.

– Якщо вас немае кому доглядати, то можете залишитися в стацiонарi. – пiдтвердив ескулап. – Хоча, на вашому мiсцi, я б попросив знайомих потурбуватися перший час про вас. Самi знаете, якi умови в державних лiкарнях…

– Тобто менi можна додому? – як дитина зрадiла я.

Ця новина i справдi полегшила менi душу. Лiкар пропустив мiй радiсний викрик повз вуха i повернувся до Богдана.

– Ось перелiк лiкiв та процедур, якi потрiбно виконувати кожного дня для швидшого одужання.

 – простягнув вiн аркуш паперу, розписаний акуратним (що нетипово для робiтникiв медицини) почерком. – Я можу довiрити його вам?

Богдан кинув на мене погляд i коротко промовив до лiкаря:

– Звiсно, можете.

Упiймавши таксi, ми увiйшли до моеi квартири вже за двадцять хвилин. Я одразу ж знiтилась своему вiчному безладу, згадуючи, що у ваннiй кiмнатi повсюди розкидана нижня бiлизна.