По той бік світла

По той бiк свiтла

Юлiя Шеко

Катя до нестями любить свiт та усiх, хто його населяе. Вона мае усе, що могло б забезпечити iй тихе, невагоме, але таке бажане для кожного щастя – тiльки доля нахабно втручаеться у ii плани. За мiсяць до весiлля, Катя помирае вiд раптового серцевого нападу. Воно одразу ж потрапляе до мiсця, в якому вирiшуеться майбутне душi i дуже швидко розумiе, що не отримае доступ до раю, допоки не виконае найголовнiшу свою мiсiю – не знайде власного вбивцю… Маневруючи мiж незнайомцями та близькими людьми, Катя вперше усвiдомлюе, що була занадто слiпа до оточуючих i дiзнаеться неймовiрнi речi про власне життя, яке стало лише початком ii довгого шляху до вiчностi.

Юлiя Шеко

По той бiк свiтла

Цей день назавжди залишиться у моiй памятi. Для пересiчного громадянина вiн був цiлком звичайним, по-лiтньому теплим осiннiм днем – жодних кривавих протестiв, повалення з п’едесталiв вiдголоскiв комунiстичноi влади, надзвичайних подiй, якi так тривожили наше населення ще зовсiм нещодавно.

У небi не лiтали загрозливi хмари, не падав неочiкуваний град, не мело заметiллю; навпаки, погода заслiплювала стомлених перехожих своею жагою та вiрою у краще, вселяючи схожi думки у всiх довкола. Завдяки цьому на ранiше засмучених обличчях запалювалися посмiшки та здригалося серце вiд раптового, не пояснюваного словами щастя.

Менi було 20. Вiк iдеальний для кожного – коли вже немае дитячих страхiв, але у душi й досi сидить зародок чогось неймовiрного. Почуття окриленостi, що захоплюе та огортае тебе зусiбiч, даруючи передчуття неймовiрного майбутнього.

На вiдмiну вiд багатьох своiх ровесникiв, я нiколи не впадала у депресiю чи вiдчай. Мене не турбувало як я виглядаю в очах iнших, я не переймалася тим, що замiсть новенького I-phone маю банальну Nokia, яка давно вийшла з моди. Менi було плювати на те, що про мене думають, хоч я й завжди намагалися подобатися людям. Це були не награнi, фальшивi емоцii, котрi закрадаються у сучаснi душi – я й справдi була вiдкрита свiтовi та випромiнювала йому назустрiч свое свiтло, натомiсть навiть не чекаючи вiд нього зворотного.

Я знала, що свiт i так достатньо любить мене.

Можливо, iскри ейфорii розпалювалися ще й фактом мого весiлля, котре мало вiдбутися найближчим часом, а точнiше – 27 вересня, яке, здавалося, вже чекае мене за рогом. Я марила сiмейним життям, була готова розцiлувати кожного, хто траплявся на моему шляху, адже в iхнiх обличчях я бачила тiльки його – свого обранця.