Танго долі

Невже доля, в нагороду за моi попереднi негаразди, послала менi цього чоловiка? Я не тiшилася iлюзiями щодо тривалих стосункiв та радiла, що хоча б на один день звiльнилася вiд надокучливих питань своiх подруг.

– Нарештi! – налетiла на мене Іра. – Ми гадали, що ти знову потрапила у неприемностi.

Я перевела погляд на свого супутника, благаючи його мовчати. Сподiваюсь, вiн зрозумiе моi натяки i не розкаже про недавнiй iнцидент.

– Та годi тобi! – пiдхопила весело Олеся. – Все з нею добре, хiба не бачиш?

– Дякувати Богу, що сьогоднi твою сукню не зажувало в ескалатор.

 – влiзла у розмову Тоня. – Нас би це не здивувало, а от, гадаю, чоловiки були б в шоцi вiд напiв оголеноi iменинницi.

– Познайомтесь, це Богдан. – вирiшивши не зважати на пiдколювання подруг, сказала я.

Мiй новий знайомий тримався впевнено, гордо оглядаючи присутнiх. Однiею рукою вiн обiймав мене за талiю.

– Радий знайомству. – гучно сказав вiн.

По черзi вiн кожному iз чоловiкiв потиснув, а жiнкам поцiлував руки.

Я здивувалась, що ще досi iснують такi галантнi особи i краем ока помiтила здивування своiх подруг. «Ну що, зробила я вас?» – переможно думала я, дивлячись на Богдана. Шкода тiльки, що цей спектакль лише на один день.

– Як давно ви знайомi з нашою Вiтою? – запитала як завжди говiрка Олеся. – Вона у нас як партизан, витягнути з неi якiсь подробицi неможливо.

– Не так давно, як ви гадаете. – хитро вiдповiв Богдан.

«Всього сорок хвилин» – подумала я i опустила очi донизу. І чому моi любi подруги так люблять про все допитуватись?

– А скiльки вам рокiв? – запитала в свою чергу Аня.

Бiля неi сидiв iз замрiяним поглядом Ігор i тихо хрумтiв салатом. За весь час нашого знайомства я почула вiд нього лише кiлька слiв. Цiкаво, разом з нею вiн такий же мовчазний?

– Двадцять два. – не вагаючись вiдповiв Богдан.

Всi помiтно зацiкавились. Чесно кажучи, я й сама була здивована почутому, адже виглядав вiн щонайменше на двадцять вiсiм!

– О… – проспiвала Іра.

 – То тебе потягнуло на молодняк, Вiтусь?

– А ти щось маеш проти? – вiдбила я подачу, зиркнувши на ii сьогоднiшнього кавалера.

Це був дорослий, я б сказала, поважного вiку чоловiк, який зосереджено за всiм споглядав. Його сивина була вдало замаскована каштановою фарбою, а на обличчi вже давно проступили глибокi зморшки. Іра почала iсти ще гарячий жульен, зосереджено длубаючись у ньому.

– Може, потанцюемо? – запропонував Олесин чоловiк, щойно почув музику.