Війни художників

Може, ворог народу покiйний Колька Єжов приховав вiд Хазяiна цю iнформацiю? Чому ти вiддав портрет Ворошилову?

– А що я мав з ним робити, Лаврентiю Павловичу? – розвiв руками Герасимов. Його обличчя раптом покрилося червоними плямами, в ротi пересохло. Вiн дiстав хусточку i почав витирати спiтнiле чоло.

Берiя нахмурився i, вчепившись поглядом в обличчя Герасимова, холодно сказав:

– Треба було звернутися… Ну хоча б до мене. А Климент… Ти знаеш, що хазяiн дуже незадоволений твоiм другом Климентом? Вiн просрав кампанiю у Фiнляндii, i Хазяiн його звiльнить не сьогоднi, так завтра.

У дверi постукали, увiйшла секретарка з тацею. На тацi парували двi чашки кави, стояло блюдце з печивом фабрики «Червоний жовтень» i двi маленькi чарки коньяку.

Берiя замовк. Вiн вiдразу звернув увагу на гарну жiнку з чудовою статурою. Не дивлячись нi на Герасимова, нi на Берiю, секретарка швидко поставила тацю i вийшла. Берiя не мiг вiдiрвати погляд, доки за нею не зачинилися дверi.

– Дiвка, – сказав Берiя, кiлька разiв блиснувши пенсне. На губах з’явилася хтива посмiшка. Кивнув убiк дверей. – Гарна дiвка.

– Ага, – з радiстю погодився Герасимов. задоволений, що розмова повернула вiд теми портрета Аллiлуевоi.

– Твоя? – Очi наркома за скельцями пенсне звузилися i втупилися в Герасимова.

– Нi, – швидко вiдповiв Герасимов. Начебто вибачаючись, додав: – Як ви могли таке подумати, товаришу Берiя?

– То не тягни кота за хвiст – що за краля? – не вгавав нарком.

– Нiчого особливого. Лiля Гофман. Моя секретарка. Працювала вчителькою нiмецькоi. Тепер секретарка Спiлки московських художникiв.

– Гофман, що це за прiзвище? – Берiя пошкрiб пiдборiддя.

– Із донецьких нiмцiв. Але вiддана справi партii.

– Вiддана? Ти перевiряв? – реготнув Берiя. – Замiжня? Рiдня е?

– Нi, з рiднi у неi тiльки старенька мама.

Герасимов розвiв руками, став бiля вiкна, спиною впершись у пiдвiконня. Поли пiджака розiйшлися, продемонструвавши наркому не застiбнутi пiсля вiдвiдин туалету брюки.

– Олександре, у тебе штанцi розстiбнутi! – Берiя скрюченим пальцем вказав Герасимову на його проблему. – Що, може, секретарку жарив?

– У туалет ходив! Секретарку жарив… Нема чого боятися за вiдкриту стайню, якщо кiнь давно помер, – Герасимов вiдвернувся до вiкна i швиденько застiбнув гудзики на брюках.

– То, може, я поупадаю за твоею Лiлею? – не вгавав нарком.