Травень

2

Коли наступного дня прокинувся у лiжку своеi кiмнати, вiдчуття було таке, наче збила вантажiвка.

Коли пружини матрацу скрипнули, i я, весь «поламаний», механiчною ходою робота, йшов до шафи за одягом, зайшла мама:

– Де тебе носило? Де вже встиг побитися? Що ж ти за людина така? Коли ж ти вгамуешся?

Питань було багато. Та воно й не дивно. Намагаючись пiдпалити вогнем маминоi неприязнi люльку миру, спокiйним голосом вiдповiдав одразу на всi питання:

– Проводив спаринг.

– Спаринг? Що ж це за спаринг такий? Обличчя побите, одяг брудний.

В мене ледь серце не зупинилося, коли зайшла до кiмнати вранцi. Пiсля маминих слiв «зайшла до кiмнати вранцi» зрозумiв, що проспав уже пiвдня.

– Ну, такий от, спаринг.

– Я чекаю пояснень, Іване!

– Ма, давай я одягнуся, потiм поiм, i, можливо, щось розкажу, добре?

Мама дивилася на мене з тугою i болем. Нiчого не вiдповiла, вийшла з кiмнати на кухню. Для мене це було бiльш болюче, анiж удари Валерки. Чув брязкотiння посуду, мама насипала в тарiлки борщ.

Я саме одягав штани. Дiстав i бiлу чисту футболку з червоним смайликом на грудях. Цей смайлик намалювала Соломiя, коли ми були на березi ставка.

Я лежав на травi i спостерiгав: як вона сидить i малюе навколишню природу, як нiжно мокае пензлик в пляшечки з фарбами, а потiм, не менш нiжно, виводить потрiбнi лiнii. Погода була чудовою, настрiй вiдповiдав погодi. Соломiя розповiдала про Леонардо Да Вiнчi: про те, що вiн був архiтектором, вивчав анатомiю, винаходив зброю i спорядження для захоплення ворожих мiст, був одним iз основоположникiв принципiв сучасноi авiацii, а вже потiм художником.

Мое волосся колисав вiтер. І я вперше за останнi роки вiдчував себе дитиною. Кастети, ножi-метелики, зухвалi посмiшки хулiганiв зi вставними золотими коронками здавалися тепер сухою землею, яку зросив довгоочiкуваний дощ. З цього мало щось вийти. Лежав i радiв нашiй розмовi. Пропонував жартома полiзти у воду i попроганяти гусей та здорового дядька, що, можливо, не вписувався у пейзаж картини, а вона смiялася i говорила, що поки дiйде час до розфарбовування води, то дядько з гусьми позамерзають.

Я ж казав, що коли здоровий дядько вийде на берег, то води значно поменшае i iй, Соломii, буде потрiбно менше синьоi фарби. Ми знову смiялися. Потiм попрохав намалювати щось на футболцi, на пам’ять, ось так i з’явився цей малюнок: два кружальця – очi, i дужка – посмiшка.

Скiльки теплих спогадiв може принести одна тiльки футболка.