Травень

Я тримав ii в руках бiля шафи i пильно роздивлявся малюнок, принюхувався, фарба не вивiтрила запах, i аж потiм одягав. “Ми самi художники свого щастя,”– проносились в головi слова Соломii.

До кiмнати зайшов семирiчний братик:

– Болить? – запитав стурбованим голосом Богданчик.

– Болить, але якби не дав здачi – болiло б ще бiльше в серединi, – я показав пальцем у груди.

– А чого в тебе так? – малий пiдходив ближче, роздивляючись моi побоi. Я присiв до нього, обiйняв i сказав:

– Я закохався. Ходiмо iсти, але спершу у ванну кiмнату мити руки.

Зайшли до ванноi. Вiдображення у дзеркалi могло налякати кого завгодно, тiльки не мене. Мив обличчя малому, бо той протерши пуцями очi, вже збирався тiкати, потiм вмився сам i пiшов на кухню. Сiдав на табуретку бiля вiкна до столу i дивився на вулицю, там був чудовий лiтнiй день, вже 11:24, а я все ще куняв. На столi стояла миска з борщем. Починав сьорбати смачну страву. На голодний шлунок все здавалося просто казково-смачним. Тiло говорило бурчанням шлунку : “Дякую!”

Блакитне небо за вiкном нагадувало очi Соломii, i безкрае море, на якому нiколи не був, але мрiяв, що колись босонiж пройдуся по гарячому пiску берега, мружачись вiд пронизуючих очi сонячних променiв на його плесi.

– Ти розповiси, що з тобою сталося? – знову бралася за допит мама, – скiльки ти ще будеш приходити битий?

Було шкода маму. “І чим думав?” – це вже не вперше мене так приносить лиха година. Мама сидiла за столом, мовчки дивилася на своiх синiв.

– Так вийшло, – продовжував сьорбати борщ, концентруючи на ньому свiй погляд.

– Ти говорив це минулого разу.

– Хлопець не добре себе повiв. Довелося провчити.

– Я бачу, як ти його провчив. Хочеш щоб тебе посадили?

Хутко доiв борщ, не прирiкаючись, пiдвiвся, помив тарiлку, пiшов до своеi кiмнати. Дiстав з шафи сiру чисту кофтину з капюшоном, схопив пару книжок, закинув iх у рюкзак i пiшов одягати кеди.

– Так, стiй, я чекаю пояснення! – командним тоном намагалася затримати мене мама, та я вже був за дверима, i мене вже нiщо не могло зупинити.

– Тобi про все розповiсть сусiдка, впевнений вона все бачила, – лунав мiй голос з-за дверей, борщ добре змазав шестернi i тому ноги вже хутко несли по сходах тiло. Накинувши на голову капюшон, вибiг з пiд’iзду i пiшов вулицею, освiтленою Сонцем. Насправдi було дуже боляче за маму, вона ж не винна, що у мене тут такi справи.