Травень

Валерка не користувався авторитетом серед бiльшостi тутешньоi молодi.

Ми йшли подалi вiд поля бою, i люди клали своi долонi на моi плечi, в знак пiдтримки. Тут був Мишко з передмiстя, якого в минулому роцi компанiя Валерки для смiху вкинула в багажник машини i вивезла за мiсто. Його долоня лягла на плече. Далi – Вовка Довгий, з паралельного класу. Вiн отримав вiд Валерки три ляпаси мiсяць тому за якогось слабака, що купуе Валерцi пиво. Сашко, що працюе в цеху механiзацii при цукровому заводi сказав: “Молодець!”, i я всмiхнувся йому кривавим оскалом.

Долоня Вiталiя, брата Макса, долонi братiв Бондарiв, з якими взагалi не мав нiяких справ, хлопцiв з центру i ще якихось людей. Мене охопила хвиля радостi i я вiдчув, що все не дарма, i, хоча сили покинули тiло, коли почав приходити бiль, радiсть не покидала мене… я чув слова людей, якi до цього моменту чогось боялися, i менi здалося, що я дав iм надiю. Я вiдчував себе футбольною командою, за яку вболiвала вся краiна тих, хто не грае, але радiе так, наче це його перемога.

Сергiй вивiв мене далi вiд людей по трасi. Потiм пiдбiгли моi хлопцi: Сашко Апачi, Макс та Данило. Я тис руку Сергiевi. Збуджений натовп лишився за спинами, а ми пiшли трасою в горло темноi ночi. Я обiйняв кремезного Данила, який ще не второпав, що трапилося. Данило вiв мене, як пораненого солдата на фронтi, як батько свого сина, а в мене не було батька, тому я мiг уявити, що вiн саме такий.

Максим усмiхався. Апачi намагався довiдатись, що ж стало причиною, а я йшов мовчки, моя кофтина була розiрвана i забруднена, як i футболка, як i все тiло.

Ми йшли до ставка темними провулками, щоб нас нiхто не знайшов, щоб обмити мое понiвечене тiло в чорнiй водi ночi.

– На сьогоднi вже досить пригод. – Говорив Данило.

Хлопцi обсмоктували, мов кiстки смаженоi курки, сутичку, а я вдихав свiже повiтря, вслухався в пiснi птахiв, якi ще не спали, дивився на зорi, i все було по-iншому, трохи краще, неначе свiт змiнився. А коли обернувся i подивився в темряву – здалося, що чую скрегiт зубiв демона, який чекав у тому провулку на дорозi, яка була всипана смарагдами, тепер вiн йшов по моiх кривавих слiдах i злився.

Я зупинився i сказав: «Тепер не боюся тебе».

Те мiсце, з якого ми починали, було часто жахливим i жорстоким до наших молодих душ. Воно робило нас жорстокими. Ми всi мрiяли про те, що колись поiдемо звiдси у пошуку чогось кращого. В пошуку свого щастя. А ще вiрили, що одного разу вибравшись – витягнемо один одного.