Діамант Раджі=The Rajah’s Diamond

На землi мiж ним i садiвником лежали королiвськi скарби – скарби в найпривабливiшiй, найнадiйнiшiй i найтривкiшiй формi, iх можна було зiбрати, мов ягоди, – й самi прекраснi, вони розбивали сонячне промiння мiльйонами райдужних спалахiв.

– Господи! – вихопилося в Гаррi. – Я пропав!

З неймовiрною швидкiстю його думки понеслися назад, вiн став розумiти всi пригоди сьогоднiшнього дня, збагнув iх у цiлому й усвiдомив, у яку прикру халепу завели його доля i вдача. Гаррi роззирнувся, немов шукаючи допомоги, та в саду вiн був сам, тiльки дiаманти пiд ногами i страшний незнайомець перед ним; нашорошивши вуха, вiн не почув нiчого, крiм шелесту листя i калатання свого серця.

Тож не диво, що хлопець занепав духом i знову безживно протягнув:

– Я пропав!

Садiвник, злодiйкувато озирнувшись, пересвiдчився, що з вiкон нiхто не пiдглядае, й полегшено зiтхнув.

– Дурню, наберися духу! – пiдбадьорив вiн. – Найгiрше вже зроблене. Чого ти одразу не сказав, що тут досить на двох? Де там на двох! – скрикнув вiн.

 – Тут вистачить на двохсот! Тiльки ходiмо звiдси, щоб нас нiхто не побачив, та заради всього святого розправ капелюха й обтрусись. Адже отаким блазнем, як ти зараз, i двох крокiв ступити не можна.

Поки Гаррi мимоволi виконував цi поради, садiвник, ставши навколiшки, квапливо збирав розсiянi самоцвiти в коробку. Коли вiн торкався пучками дорогих кристалiв, усе його тiло мов здригалось, обличчя нараз перемiнилось, очi пожадливо засвiтилися, – зрештою, садiвник нiби навмисне барився, милуючись кожним камiнцем, повертаючи й роздивляючись iх.

Кiнець кiнцем, зiбравши самоцвiти, заховав коробку пiд халат, кивнув Гаррi й повiв його за собою до будинку.

Бiля дверей вони зустрiли похмурого i напрочуд гарного молодика в охайному священичому вбраннi, в його поглядi мов змагалися завзяття i нерiшучiсть. Садiвник якомога приховав свою досаду i, догiдливо посмiхаючись, пiдiйшов до священика.

– Який нинi день погожий, мiстере Роллес, – мовив вiн. – Господи, який день! А це мiй юний приятель, йому заманулося поглянути на троянди.

Я осмiлився впустити його, гадаючи, що нiхто з пожильцiв не заперечить.

– Я, звiсно, нi, – вiдповiв велебний пан Роллес. – І не думаю, щоб хто-небудь iз нас дратувався через таку дрiбницю. Сад, мiстере Реберн, ваша власнiсть, ми цього не забуваемо. Оскiльки ви нам дозволяете гуляти в саду, то не будемо ж ми такими нечемними i невдячними, щоб перешкоджати в цьому вашим друзям.