Афганський кут крилатої Серафими

Їду за наймом, буду працювати медсестрою.

– Серафима Гай. Теж – за наймом.

– Слухай, може, перейдемо «на ти»? Чого церемонитись?

– Можна.

– Ти звiдкiля?

– З Украiни. А – ти?

– «Мой адрес не дом и не улица…» – мугикнула Лора. – А тобi не страшно? Тут убивають, тут багато смертi.

– Смерть всюдисуща, вона е скрiзь – не тiльки тут. Чи боюся? Напевне, буду боятися, але страх ще спить в менi – я його не займаю, нехай собi…

– В тобi спить страх, а в менi велика-превелика свиня. Щоправда, моя свиня вже починае потроху гризти мене.

Стюардеса знову замуркотiла, запрошуючи командирський склад, цивiльних та «решту» до виходу. Солдатам пропонувала залишитися. Серафима з Лорою стояли бiля трапу, ховаючи до валiзок щойно перевiренi документи й уточнюючи свою приналежнiсть до «решти,» чи то пак цивiльних, коли важкий тупiт солдатських черевикiв сколихнув довкiлля. Хлопчаки бiгли не зупиняючись, правда, тепер вони вже не тримали у правицях вiйськовi квитки нарозхрiст, як при посадцi на лiтак.

– То як самопочуття? – знайомий гопос доторкнувся Серафиминоi свiдомостi одночасно з обережним доторком до руки.

Сiпнула плечем, озирнулася, кинула нарочито вiдвертий погляд на статуру, а потiм на погони – зiрочки «а-ля полковник» справили деяке враження. Зовнiшнiсть була переконливою: середнiй зрiст, помiтна огряднiсть, русяве, трохи iжакувате волосся, глибоко посадженi свiтло-карi очi. Та найбiльше вразила засмага жовтуватого вiдтiнку. Поруч стояв ще якийсь вiйськовий невисокого зросту, але жiноча увага ковзнула мимо нього.

– Жива, – вiдповiла коротко.

– То до Кабулу будемо добиратися разом?

– Напевне.

– У такому випадку пора познайомитись, – i, механiчно козирнувши вiльною вiд валiзи рукою, вiдрекомендувався:

– Гуров.

– Гай, – вiдповiла жiнка, трохи роздратовано примруживши очi.

– А iм’я? Тьху ти! Я ж сам не по-людськи. Богдан Петрович, – i, несподiвано знiтившись мов школярик, першим простягнув руку для привiтання.

– Серафима.

Схилила голову набiк, вiдчувши мiцний потиск твердоi долонi i враз вiдсмикнула свою руку, наче пронизану струменем напруги. Широнула поглядом чортицi i, не зронивши бiльше жодного звуку, попрямувала до Лори, яка терпляче чекала осторонь. Зупинилась, немов вгрузла в бетонну плиту i скам’янiла, як та скiфська баба, вiдчуваючи на своiй спинi пекельний погляд карих очей.

– Клеiться? – з ходу запитала Шахманова.

Серафима промовчала.