Афганський кут крилатої Серафими

Та й про що говорити? Врештi-решт, хiба вона знае, чого тому полковнику треба? Ну, познайомились. Чи й не подiя! У дорозi люди завжди знайомляться, розмовляють, дiляться враженнями, залицяються, навiть розповiдають одне одному про власнi таемницi i вади, чого, боронь боже, довiрити близьким знайомим.

Потiм шляхи розходяться назавжди, згадка про випадкового попутника розпливаеться у пам’ятi, наче кола по водi.

Гай все ще стояла каменюкою, коли невисокого зросту капiтан, проходячи мимо, несподiвано зупинився i заговорив до неi:

– Можна тебе на хвилинку?

І цей «на ти», подумала Серафима.

– Вiдiйди! – недбало кинув у бiк Лори вiйськовий.

Та запитально поглянула на Серафиму i, отримавши мовчазну згоду, зробила кiлька крокiв.

– Давай спробуемо поговорити, – сказав офiцер спокiйним, майже байдужим голосом, але погляд, яким мало не обмацував жiнку, був липучим. – Хочу тебе трохи проiнструктувати.

– А мене вже iнструктували у Союзi.

– Це не той iнструктаж – це особливий, житейський.

– Про що?

– Про те, що жiночка ти нiчогенька, а наш брат без тепла та ласки у цьому пеклi потерпае не менше, нiж вiд кулi, i чiплятися до тебе будуть щонайменше тричi на день…

– Отже?..

– Отже – тримайся нас з Гуровим.

– Ха…Це означае, що ви чiплятися не будете?

– Принаймнi я – точно.

– Ага… Значить – вiн.

– Послухай, тут все не так, як у нормальному життi, бо часу на довге залицяння не завжди вистачае.

Серафима безглуздо посмiхнулася. Так бувае не завжди – так бувае лишень тодi, коли слова зависають у повiтрi петлею або застряють у горлi квачем. Добре, якщо ти вживаеш мiцнi вирази i один з них, вириваючись iз твого рота, штурхоне той клятущий квач, даючи можливiсть дихнути на повнi груди… А якщо в тебе нiколи не виходило залаятися по-справжньому?

– Ну чого мовчиш, Гай? Вагаешся? Дiло хазяйське, але запевняю: матимеш пiдтримку, – невеликий, кругленький чоловiчок настирно втовкмачував у свiдомiсть молодоi жiнки якiсь переваги.

Вона дивилася збентеженим поглядом на оцю «сваху» в мундирi i продовжувала мовчати. Воно, звичайно, можна було сказати йому словами еврейського фiлософа, що найкраща вiдповiдь дурневi – мовчання, так, може, цей чоловiк i не дурень – спробуй, розбери iх тут.

– Не вийшла, значить, розмова, – здвигнув плечима капiтан. – То нехай iншим разом. Добро?

– Добро.