Темна синя вода. Ручай

У кого як, звiсно, а у мене раптом виникло таке саме враження, як колись у дитинствi. Гралися з iншими пацанами на затишнiй галявинi чи то в жмурки ганяли, чи то в квача, а може, ще у якусь пацанячу гру. Чудова була галявинка, а що бабця якась там козу припинала – то це не страшно, скiльки там тоi кози. Бабця здавалася значно гiршою, бо ганяла малечу й казала, що не можна тут гратися, а чому – не казала, тож ми не дуже звертали увагу.

І я не звертав. Аж поки одного чудового ранку не виявив, що горбок, на якому стою – вiн не просто горбок, а дещо нагадуе.

Метрiв зо два в довжину й менш як метр шириною. І навiть квiти якiсь на ньому росли – не ромашки, а щось таке, як бабусi у квiтниках садять. Здичавiлi й занедбанi, бур’янами забитi, поливанi хiба що дощами – а все ж пробиваються. Мабуть, вже не перший десяток рокiв.

І що галявина, на якiй ми й у футбола грали, й у квача, й козу бабусину палицями, бувало, штрикали – здалеку, бо мала роги й паскудний характер; що галявина ця – вона вся, геть уся у таких горбках, тiльки менших.

Розпливлися горбки, розлiзлися.

І негайно стало ясно, чому тут не можна гратися.

А от за те, що далi було, менi й досi соромно. Сказав хлопцям, насолодився одностайним: «ух ти!!! не може бути!.. та невже!». День не погралися, два… а потiм все пiшло по-старому. Згодом i бабуся померла, i я пiдрiс. Вже пiдлiтком бувши, проiжджав там велосипедом; вже хлопцем гордовито порикував «Явою»; вже дорослим дядьком забрiв колись – навмисне, бо раптом чомусь страшенно закортiло пройтися мiсцями дитинства – то кожного разу бачив там iнших дiтей.

Дiти бiльшали, горбки меншали, а зараз там чималенький смiтник i двi хати наступили картопляними плантацiями вже на самi могили.

Що вдiеш. Дитинство жорстоке, а дорослiсть цинiчна. Нам треба було у квача ганяти, а дорослим – картоплю садити. Чи знають про те, що над кiстками риються й тупотять, а чи волiють не знати – хтозна. Кожен для себе робить цей вибiр сам.

Тiльки зараз, мабуть, ще не народилися люди, якi похованi на тому маленькому цвинтарi.

Я струснув головою, повернув на обличчя байдужий вигляд i знизав плечима.

– Ну Польща – так Польша. А якi нашi подальшi дii?

Допомогло. Й Ігор оговтався, й Альберт схаменувся. Навiть губи трохи розтягнув – чи то у посмiшцi, чи то у незадоволенiй мiнi – чого, мовляв, лiзеш поперед батька в пекло? Хочеш вказiвок? Будуть тобi вказiвки.