Темна синя вода. Ручай

Тiльки бажано при цьому не бути вагiтним, бо можна скинути. Та й взагалi не варто при цьому бути жiночоi статi, бо кошмар гарантований.

А от що варто – то це, вийшовши дев’ятого травня на вулицю, уважнiше придивитися до усмiхнених дiдусiв-ветеранiв. Особливо тих, що з онуками-правнуками гуляють.

А якщо хтось думае, що тепер-то, у цивiлiзованому двадцять першому столiттi, вже точно нiчого схожого неможливо, то нехай зачекае. Цiлком можливо, що буде й на його вулицi свято. І навiть безпосередньо в його будинку.

Утiм, нащо гадати? Я посмiхнувся, згадавши, що маю унiкальну нагоду спитати нащадкiв. Лише треба час пiдiбрати, скажiмо, ввечерi, пiсля вечерi…

Тут я згадав, що принаймнi два таких вечора уже вiдбулося, а я так нiчого й не випитав, й поклав сам собi наступного разу вже точно не вiдвертати уваги на всякi дурницi, а питати, питати й питати…

Як Альберт полоняника?

Дивна рiч – але Галя сприйняла ту посмiшку як пiдбадьорення, й геть несподiвано для мене – та й, мабуть, для себе! – також посмiхнулася.

Перший з «трофеiв» – той самий жовнiр, якого я так невдало приземлив з висоти конячого зросту, тим часом ще дихав, але iнших ознак життя не подавав. Альберт з жалем подивився на нього – з жалем не тому, що людину шкода, а тому, що спитати нiяк! – й зробив такий самий рух.

Дихання урвалося.

– Ну що, – майже спокiйним тоном сказав Ігор. – Тепер всi одягненi, як годиться. І з транспортом трохи покращало. От якби ще двiйко вершникiв трапилося…

Вiн задумливо подивився на розпластанi трупи.

– І все-таки, – задумливо промимрив по деякiй паузi. – Чому вони причепилися? Що ж iм вiд нас треба було?

– Документiв, – раптом сказала Галина. – Тут же кордон.

– Яа-аа-акий кордон? – Ігор аж рота роззявив, та й Альберт зацiкавився. Та i я, чого грiха таiти…

– Ну як це – який? – щиро здивувалася Галя. – Із Польщею. Якраз по Ірпiнцi.

– Гик! – не сказав, а видав звук Ігор. Альберт покрутив головою, а я ледь стримався, щоб не ляснути себе по лобi.

Бо, знаете, пiдручник з iсторii – це одне. А от коли раптом кажуть, що оце тут, оце якраз тут, на територii, яку звик вважати споконвiчно своею – раптом вже чужинська держава – то це iнше. Зовсiм-зовсiм iнше. Вiдрiзняеться приблизно, як ляпас вiд аперкота.

Не Украiна. Не СРСР. Навiть не Росiйська iмперiя.

Польща.

Залишок могутньоi Речi Посполитоi й Великого князiвства Литовського.