Темна синя вода. Ручай

Або стимулятори, причому тривалоi дii, ще там до рота запханi; або ще цiкавiше – якiсь iмпланти. Може, нано, може, нi. Може, в нервову систему, аби iмпульси швидше бiгали; може, у м’язи, аби краще скорочувались, а може, навiть у мозок, аби той прудкiше командував. Або навiть хутчiше продумував тi команди.

Заздрю. Їй-богу, заздрю.

З iншого боку – хтозна, як та модернiзацiя вплинула на органiзм та спосiб життя? У технiцi завжди так – там додаси, отам покращиш, аж хрясь! – вага зросла, треба дужчий мотор. Пiдбереш кращий мотор – а йому палива бiльше треба.

Збiльшиш баки – крило збiльшиться або заброньований обсяг, ну й вага, вiдповiдно, одразу ж пiдскочить. І, нарештi, якщо вже все так-сяк припасуеш, то раптом виявиться, що цiна машини з початковоi-запланованоi, й без того кусючоi, раптом стала такою, що й подумати страшно, а не те що в серiйне виробництво пускати.

Загризе!

Або загризуть. Хоч конкуренти, щоб свою машину просунути; хоч ворожi агенти впливу у Верховнiй Радi, на кшталт того ж Коновалюка (якщо мова про вiйськову технiку) або Колеснiкова (якщо мова про швидкiсний потяг).

Хтозна, скiльки Альбертового життя вкрали тi нано-модернiзацii. Хто яскравiше палае, той швидше згорить. Звiсно, жеврiти сотню рокiв ледь помiтною вуглинкою теж не хотiлося б, але й спалахнути, як сiрникова голiвка – теж варiант не найкращий.

Галя чи то помiтила нашi погляди, чи то й сама допетрала, що чоловiковi пiсля вбивства потрiбно, бо аж трохи згорбилася.

Ну що тут зробиш? Природа у нас така. Недаремно ж з давнiх-давен, одразу ж пiсля взяття фортецi, вважалося добрим тоном згвалтувати жiнку негайно, iнколи – просто на трупi невдахи, що пробував ii захистити.

Бачили ж, мабуть, фото з розкопок у Киевi? Залишки хижi, ткацький верстат та пiч iз лежанкою. Пiчка цiла, вiд дерев’яних стiн хижi та верстата лише широкi чорнi смуги лишилися. Не згнила хижа – згорiла! На порозi – чоловiчий скелет iз серпом у руцi, а череп розтрощено. За порогом – жiночий скелет у позi святого Андрiя, а щоб жертва не здумала порушити композицiю – то руки зафiксовано двома бронзовими ножами.

Так-так, крiзь долонi у землю. Пiсля такоi фiксацii ткацький верстат уже не потрiбен – все одно пальцi не слухатимуться.

Й останнiй штришок. На лежанцi – ще два скелети. Навiть не скелети – скелетики, бо дитячi.

І якщо хтось вважае, що то давно було; коли ще звiрi говорили, а люди недалеко вiд них пiшли, а зараз всi цивiлiзованi – то нехай увiмкне гуглю й набере слово «Немерсдорф».