Темна синя вода. Ручай

Я теж трохи розумiюся на методологii допиту, але не настiльки.

Мабуть, саме у цей момент я остаточно повiрив, що вони прийшли iз майбутнього. Все можна пiдробити – i панораму стародавнього Киева, й дiвку пiдкласти з дивною вимовою, й млина тихцем вiдреставрувати, й навiть блощиць натрусити в селянську хату – але щоб отак-о людину мучити – це справдi треба рокiв зо двiстi безперервного розвитку цiеi науки.

Та я хоч вiдiйти мiг – один чорт, з мене користi не було, а от Галi набагато гiрше доводилось. Бо з суцiльного потоку «Ууууу!», «Аааааа!» та «Ооооо!» лише вона раз по раз виловлювала хоч якiсь окремi слова.

Так що довелося iй слухати, й виявилося, що наша Галя небалувана – бо лише разок не стрималася, вiдскочила до канави й погодувала тамтешнiх блювотоiдiв.

«Полска!» – здаеться, прозвучало вiд полоняника кiлька разiв. Бiс його зна, що вiн мав на увазi. Чи то мову, чи територiю, чи кордон. «Курва!» – теж почулося. Сподiваюсь, воно не у бiк перекладачки нашоi полетiло… втiм, яка рiзниця? Гiрше, нiж е, його вже не покараеш.

Хай лаеться.

– Аск його про локальнi села! – час вiд часу уточнював Альберт. Ігор, почухавши потилицю (в результатi чого перемазав кров’ю ще й волосся) пояснював, що Альберт мае на увазi села поблизу. Галя чесно перекладала це на шипуче-цокотливi слова… але у вiдповiдь все одно лунало саме лише «ууууу!» та «ааааа!»

От тому я й мовчав, не дорiкав Ігоревi за те, що вiн не скрутив полонянику в’язи. Й собi – за те, що не поцiлив бравому жовнiру трохи вище. Скажiмо, у лоба.

Хоча… мабуть, i в цьому випадку вiн би вже нiчого не змiг нам розповiсти.

Звуки почали слабшати, кiнець кiнцем, Альберт коротко вилаявся – о диво, у тiй короткiй фразi цiлком прозвучали характерно нiмецькi iнтонацii! живi, значить, нiмцi… – а потiм зробив короткий, майже непомiтний рух правицею бiля скронi полоняника, й той замовк. Також миттю. Як наче його в ту скроню не вдарили, а кулю влiпили.

Хоч не хоч, а довелося Альберту позаздрити, бо я так не вмiю.

Я скинув оком на Галю.

Та мала вигляд блiдий, як смерть, але трималася. Чорний одяг ту блiдiсть пiдкреслював, тож загалом видовище було непоганим. А от цiкаво: це лише в мене пiсля вбивства такий рефлекс, чи хлопцi теж зараз на Галю поглядатимуть з хижою посмiшкою?

Ігор поглянув, Альберт або нi, або зробив це настiльки швидко, що я й не помiтив. А що, з нього станеться. Цiкаво, як вдалося досягти такоi моторностi? Лише тренування й природний еволюцiйний розвиток тiла? Навряд чи.