Темна синя вода. Ручай

Той, мабуть, помiтив – бо очi розширилися, але лише в останню мить.

– Ну що ти, не мiг трохи вище поцiлити? – вже чи не втрете запитав мене Ігор.

Дурнуватим було питання, й перший раз я навiть i огризнувся – мовляв, звiсно, що мiг, якраз твоя довбешка трохи вище й була. Ігор замовк, але ще через п’ять хвилин пустопорожнiх зусиль знову повторив те саме. Потiм ще раз; а скiльки разiв подумав – то, мабуть, i сам би не порахував.

Зопалу я мало не рикнув на нього – мовляв, чому сам не впорався, сидiв же у дядька якраз за спиною, мiг би i в’язи скрутити, й очi вичавити, й просто як слiд придушити… втiм, нi.

Виявилось це, звiсно, пiзнiше – коли вже й ми заспокоiлися, й конi не так харчали, й обох трофейних дядькiв вже було розкладено на землi, й Альберт дiловито примiряв, чи не дуже закороткий йому буде новий жупан.

Мiж нами кажучи, був таки закороткий, та ще й добряче.

А от з полоняниками було не добряче. «Мiй» так до тями i не прийшов. Дихати – дихав, але очi мав заплющенi, руки та ноги – розслабленi, хоч у вузли зав’язуй, а зiницi на свiтло майже не реагували. Зопалу, не розiбравшись, я вирiшив, що дядько трапився надто хитрий i придурюеться, тож врiзав пару ляпасiв – але стало ще гiрше.

З другим справа була взагалi – повний швах. До тями-то вiн прийшов… але краще б цього не робив. Краще б так i пiшов на той свiт з широко розплющеними очима.

Бо, мабуть, таки болiло йому. Дуже болiло. Так болiло, що навiть ми не пропустили момент приходу до тями, й навiть у мене по спинi мурашки затупотiли, а Галя так i взагалi зблiдла як смерть i затулила обличчя руками.

Нi, вiн не кричав. Хотiв би, мабуть, але не мiг, бо поламалась кричалка. Я поламав. І щелепу розтрощив вщент, й у барлак поцiлило, а десь там i голосовi зв’язки. Так що не мiг вiн кричати. Лише вив i стогнав: глухо, натужно, надривно, наче не людина видавала цi звуки, а сама мати-земля, коли дiти перейдуть усякi межi.

І якби ще хоч одноманiтним був той звук, як ревiння дизеля або реактивного двигуна – реве, але звикнути можна, так нi! Щось вiн хотiв сказати, дуже хотiв, й хоч-не-хоч, а усi прислухалися – та хiба ж розбереш?

А сказати вiн хотiв, бо Ігор з Альбертом його дуже сильно запитували, i не вимагайте в мене розповiсти, як саме вони те робили. Одне скажу – боляче.