Темна синя вода. Ручай

А може, насправдi й не були, але легенди з тих часiв точно лишилися, й могутнiсть ворогiв там збiльшено. Чому? Бо це лише пiд час вiйни пропагандi вигiдно усiх ворогiв виставляти у карикатурному виглядi – маленького бiснуватого Гiтлера, тонконогого лобатого Муссолiнi, немiчного старенького Маннергейма… А пiсля вiйни, навпаки: вiдбуваеться iнферналiзацiя ворога й роздуття його через соломинку до розмiрiв маленького антихриста. Або й немаленького. Якщо взяти радянськi фiльми, то в них «Тигри» почали ганятися за самотнiми червоноармiйцями за рiк до того, як стали на конвеер; у небi аж чорнiло вiд «юнкерсiв»; шмайсерами були озброенi не два-три вояки у вiддiленнi, а всi пiдряд.

Конкретно з бронетранспортерами я б не погодився – бо у пiслявоенному СРСР, коли тi фiльми поставили на потiк, легше було знайти цiльнопиляний з нiмецькоi конструкцii БТР-152, анiж коника, та загалом певна логiка у словах Ігоря вiдчувалася.

Але була й помилка, причому досить велика.

– Не згоден, – дочекавшись кiнця тиради, вставив i я.

Галя перевела погляд на мене, Альберт стомлено кивнув – ну гаразд, мовляв, тепер ти пояснюй.

– Шведи ж ворогами були, – почав я. – Цебто, може, й повiрять, що ми з тамтешнiх краiв, але все одно привернемо увагу. Пiдозру викличемо. Недоброзичливу таку пiдозру або й ворожiсть. Воно нам треба?

Судячи з погляду Галi, воно було нам не треба, та раптом стрельнуло менi в голову геть несподiване.

– Хоча… – я потер долонею пiдборiддя. – кололося. Як будемо голитися у часи небезпечних бритв, повноi вiдсутностi електрики та, скажiмо так, дуже морочних способiв отримання гарячоi води – не хотiлося й думати. Але й носити на мордi лiгво для блiх також не хотiлося.

– Хоча… – повторив я, знов торкнувшись правицею до пiдборiддя та стримавшись в останнiй момент. – З iншого боку… а якщо видати себе за нащадкiв? Мовляв, дiди загинули пiд Полтавою, а ми приiхали вiдшукати могилки?

– Гм, – сказав Ігор.

Вiн подивився на мене й уточнив:

– Юрко, у твоiх дев’яностих! Таким чином багато нiмецьких шпигунiв до нас шастало. Наче могилки шукали, а насправдi… деякi потiм мемуари лишили. Тобi корисно було б ознайомитись.

Знав, гад, чим врiзати.

Щось таке я пiдозрював про тих, що понаiхали iсторикiв, але з доказами було негусто, та й часи були, скажiмо так, цiкавi.