Темна синя вода. Ручай

Мабуть, добре було читати про них у мемуарах, а декому з нас у них ще й пожити трапилось.

Нiчого, про його часи теж хтось мемуари напише.

Галя дивилася з цiкавiстю, але не на мене, а по черзi – як наче секундна стрiлка на циферблатi.

– Гм, – сказав Альберт. – А документи?

Перекладати не довелось.

– Для початку напишемо, – Ігор посмiхнувся й пiдморгнув – так, наче усiм одразу, але бiльша частина явно дiсталася Галi. – Шведською мовою?

– Вмiеш? – здивувався Альберт. – А в твоему досье…

– Не вмiю, – чесно признався Ігор.

Озирнувся на мене й уточнив:

– Сучасною менi нiмецькою. Втiм, можна трохи розбавити… та чим завгодно розбавити. Аби незрозумiлiше стало.

Першою засмiялася Галя – ввiчливо й трохи навiть аж соромливо, прикриваючи долонею рота; за нею посмiхнувся й Альберт, а там i я вже не втримався.

Наче й не сказав нiчого смiшного, а розвеселив.

Справдi, кому ще доводилось грiтися бiля вогнища за сотню, двi й три сотнi рокiв до власного ж народження? Ну як тут не посмiятись!

А що було в цьому смiху трохи iстерики – ну так це вже дрiбницi.

Не знаю, чи менi першому сягнула в голову ця думка, а чи всiм одночасно, та припинили ми смiятися, починаючи з мене.

– Не повiрять, – раптом сказала Галина. – Ну хто iхатиме чортзна-куди, щоб подивитися на могилу прадiда?

Отакоi.

На мене наче вiдерце холодноi води лийнули. А чого, рiчка поруч, води там багато. Вiдерця, щоправда, нема…

– Треба щось практичнiше, – продовжила «обливальниця». – Що як… не просто нащадки, а… спадкоемцi? Скажiмо, умова отримання спадку – знайти могилу дiда. Бо iнакше нотар заповiт не вiддасть.

– Інтрига! – захоплено покрутив головою Ігор. – А як довести, що знайшли?

Запала мовчанка, й порушив ii знову я.

– Щось привезти. Скажiмо, родовий медальйон. Був у прадiда на шиi.

– Гм, – сказав Ігор, але заперечувати не став.

– А що? – Ідея менi все бiльше та бiльше подобалася. – Чудова легенда. Дивiться – й пояснюе, чому ми говоримо не по-тутешньому, й дасть можливiсть вештатися селами, людей розпитувати.

– Гаразд, – сказав Альберт. – Отже, тепер ми група шведських спадкоемцiв багатого прадiда. Але е нюанс.

Вiн помовчав i додав:

– Лукапити доведеться не лише по селах, але й у мiстах. Прайм у Киевi. А там айдi точно аскнуть.