Темна синя вода. Потік

Одну стандартну – про мертву красуню в склянiй трунi в пiдземному ходi; десятки таких трун нiби й знаходили, але чомусь жодних документальних пiдтверджень не трапилося. А одну нестандартну, й дуже цiкаву. Начебто у часи, коли церкви трусили на предмет коштовностей, а попiв вiдправляли на Соловки, награбувала реквiзицiйна команда три вози коштовностей, i везла чи то до Киева, чи до Чернiгова. Заiхало в лiс чотири вози, а виiхало лише три. І все, нi воза, нi вiзника. Наче й не було.

Дуже реалiстична легенда.

Втiм, до лiсiв з прикопаними скарбами й до сiл з кумедними назвами було ще пиляти й пиляти. Я подивився на сонце – воно вже трохи пiднялося над обрiем, але не так щоб високо; озирнувся – позаду ще можна було розрiзнити гайок, за яким корчма, за корчмою дiдусь-дороговказ за копiечку, й прикинув, що за межi сучасного менi Киева ми ще не виiхали. Вже не Осокорки, але ще не Харкiвська. Щось посерединi, мабуть, Дарниця.

Тiльки, звiсно, без танкоремонтного заводу, промзон, залiзницi й мiкрорайонiв, населених пролетарями та iхнiми хулiганистими нащадками.

– Іване!

– Цо тобе?

Не знаю, чому Івана час вiд часу перемикало на польську, але нехай.

– А Дарниця тут уже е?

Іван глянув на мене звичним уже поглядом – як на дитину малу, й вiдповiдати не став. Натомiсть влiз Ігор. Чи тер скроню – я не встиг побачити, але мабуть, таки потер, бо почав сипати фактами, як вундеркiнд у четвертому класi.

– Дарниця е, – радiсно повiдомив вiн. – Дарниця з чотирнадцятого столiття е, i вже тодi Дарницею й називалася.

– А чому вона так назвалася? – знiчев’я запитав я.

– Дари тут приносили, – буркнув Іван. – Ідолам. Жертви клали.

Подумав, i прибрехав:

– Навiть людськi.

Хоча може й не прибрехав.

Але Ігор цю версiю не пiдтримав.

– Та ну, навряд чи. Тут iнше було – землi цi були пiд монастирями, а тi мiж собою конкурували й всяко намагалися набрати собi побiльше робiтникiв.

– Землю у дар? – недовiрливо пробурчав Іван. – Не може такого бути.

Ігор знизав плечима – мовляв, не хочеш, не вiр, переконувати не буду, але потiм, мабуть, передумав й потер скроню ще раз.

– Власне, й назву Дарниця вперше згадано у судовiй справi помiж монастирями. Сралися два монастирi, Печерський та Нiкольський.