Темна синя вода. Потік

Довго сралися, аж поки король Сигiзмунд не виписав Нiкольському грамотку на володiння землею аж по рiчку Дарниця…

Дивнi дiла твоi, панi iсторiя. Отак судяться мiж собою пани, трiщать чуби у холопiв, а через пiвтисячi рокiв виявляеться, що той срач мав чималеньку iсторичну цiннiсть. Що саме у ньому вперше згадано назву здоровенного киiвського району, а нi монастирських документiв не збереглося, нi самого монастиря.

А у якiйсь росiйськiй судовiй справi згадано козака Заворуя, що вкрав гусака. Жив собi козак, не тужив, горiлку пив, дiвок зводив, дiточок породив, онукiв та правнукiв, а все, що вiд нього лишилося – згадка в лiтописi: козак Заворуй гусака поцупив…

Дарниця, у моi часи населена пролетарями i танками, зараз видавалася пусткою, степом, сiнокосами зi стiжками-горбочками посеред них, нечастими полями та ще рiдшими городиками, а з-за лiску праворуч вiд нашого шляху повiльно-повiльно випливало чи то село, чи то хутiрець.

З млином. Натуральним вiтряним млином на горбочку. Майже таким самим, як у Пироговi, але тамтешнi вже були у неробочому станi, а цей нiвроку, бадьоро крутив крилами-лопатями й нагадував вертолiт.

Двое дядькiв бiля його пiднiжжя тягали мiшки – то всередину, то назовнi, й вже можна було розрiзнити, що всередину носять сiрi, а виносять бiленькi. Мiшки складали на вiз, а попереду воза переминалися з ноги на ногу двi конячини – також сiра i бiла.

Ну з мiшками хоч зрозумiло – туди зерно носять, а назад борошно; а от хто коней iм у тон пiдiбрав?

Я посмiхнувся й згадав анекдот про блондинку, що пiдбирала машину в тон сумочцi.

Може й тут водилися такi блонди. А може просто випадково збiглося.

– Ух ти, – сказав Ігор, i я зрозумiв, що вiн теж вiтряних млинiв у роботi не бачив. Й Альберт, мабуть, теж.

Галя та Іван кинули на млин куцi незацiкавленi погляди – мовляв, млин i млин, що на нього дивитись, а заклопотанi роботою дядьки взагалi не звернули уваги. Подорожнi то й подорожнi.

Ну й слава богу.

З-за гаю вигулькнуло ще трохи хатин, й стало зрозумiло, що це все-таки село, а не хутiр.

Ба, за хатками навiть баня з хрестом показалася, хай маленька, благенька, але все-таки церква. Галя рипнулась була перехреститися, але глянувши на нас стрималася.

– А даремно, – помiтив той рух Ігор. – З вовками жити – вовками вити. Всi хрестяться – давайте й ми хреститися, нема чого зайвоi уваги привертати.

Я знизав плечима, склав пальцi в пучку й торкнувся лоба, пупа, правого плеча, лiвого. Окуляри, пасок, гаманець i годинник.