Темна синя вода. Потік

– Так це ж i село Сулимiвка на честь Івана Сулими назване? – я запiзнiло ляснув себе по лобi. Мудрий-мудрий, а часом дурний. Нiчого, з усiма бувае.

Але iсторiя про героiчного козака таки вразила. Написати б про нього книжку, або, ще краще, фiльм зняти. Про полон, про втечу, про аудiенцiю. За часiв моеi молодостi на фiльми з таким сюжетом народ так валив, що в кiнотеатрах дверi трiщали. А якщо там ще акторка нiжку покаже або груди, хай навiть крiзь напiвпрозору тканину – то все, аншлаг гарантовано.

Менi згадалися Анжелiка та Жофрей де Пейрак, молодiсть згадалася, та, власне, дитинство… й вчителька iсторii на задньому ряду крiсел, й злостиве шипiння ii: «А як це ти проскочив на фiльм до шiстнадцяти, га?.

– Так iсторичний же фiльм! – здуру ляпнув я. – По вашiй же спецiальностi!

І лише трохи пiдрiсши зрозумiв, що ляпнув дурницю. Що фiльм не так iсторичний, як про кохання, а з коханням у нашоi iсторички було не дуже. І зовнiшнi параметри не сприяли, й характер також, й вчительська профдеформацiя.

Довго менi вiдгукувалась та фраза. Мав я пiсля того проблеми з iсторiею, ще й якi проблеми… Точнiше, не так з iсторiю, як з оцiнками по нiй, але хiба табелю чи атестату це поясниш? А це ж не той випадок, коли б’ють по мордi, а не по паспорту; в iнститутах дивляться якраз на атестат, не на морду.

Ех, заiхати б зараз у ту Сулимiвку, глянути на нову… ну, майже нову, двох столiть ще не простояла! – церкву, на нерозбитi труни у склепi, людей попитати – може, пам’ятае хто про героiчного козацького отамана.

Навряд чи.

У сучаснiй менi Сулимiвцi поруч з церквою в парку причаiлась могила вчителя. Тисячу дев’ятсот якогось року народження й тисячу дев’ятсот тридцять якогось року смертi. Й напис – героiчно загинув, рятуючи школярiв вiд вогню.

Хтозна, якого вогню. Хтозна, яких школярiв. Спитали людей – нiхто нiчого не знае. А всього ж трохи бiльш сiмдесяти рокiв пройшло. Ще й, може, школярики тi живi, яких вiн з вогню рятував.

– А що, Іване, ти ранiше про Сулиму чув?

Гайдамака мовчки похитав головою.

Хто б сумнiвався.

Отак i проходить життя намарно – живеш, робиш великi чи малi справи, твориш, будуеш, пишеш – а через сотню рокiв спитае хтось: чули такого Юрiя?

Не чули. Й навiть могила, якщо Ігор правду каже, не збереглася. Не дають гарантii анi пишнi склепи, анi навiть пiрамiди, хоч египетськi, хоч украiнськi.