Темна синя вода. Потік

Здаеться, iй хотiлось почути, що гетьман навоювався, взяв за дружину якусь дiвчину-попелюшку з селян або небагатоi шляхти, наплодив дiтей i жив довго та щасливо.

Але нi.

– А от далi всi пiшло шкереберть, – iншим тоном повiдомив оповiдач. – Тактики з украiнських гетьманiв непоганi, та зi стратегiею проблеми. Була колись на Днiпрi така фортеця Кодак. Збудували ii поляки начебто для оборони вiд туркiв, але Сулима злякався, що вона перекрие шлях козакам по Днiпру, ну, i за звичкою…

– Спалив? – жадiбно запитав Іван.

– Та не було чого там палити, – Ігор махнув рукою. – Малесенький земляний форт це був. Не Азов. І залога – двi сотнi нiмцiв пiд командуванням француза. Може б i перехопили вони якогось самотнього втiкача, але хрiн би з ним.

– Так а Сулима що? – нагадав я основну тему розмови.

– А що Сулима, – Ігор знизав плечима. – Сулима набрав кiлькасот командос. Нав’язали з хмизу фашин. Дочекалися ночi. За iнших обставин тих хмизоносцiв почули б, хмиз же трiщить, як петарди; але Кодак над порогами, а пороги ревуть… Завалили рови фашинами, вартових зняли, гарнiзон вирiзали.

Французика прив’язали до дуба, насипали повнi кишенi пороху й пiдпалили.

– Я б йому ще в гузно напхав! – кровожерно вишкiрився Іван. – Бувало…

Вiн озирнувся на Галю, гикнув, й продовжувати не став.

– Та чорт з ним, з французиком, – менi вже самому цiкаво стало. – Ти про Сулима давай. Що там далi було?

– Ну а що могло бути далi? – Ігор знизав плечима й знудьгованим тоном резюмував: – Далi все як завжди.

Поляки образились. Забашляли реестрових козакiв, щоб приедналися до сулимiвцiв, а потiм крикнули зраду. Тi й радi старатися. А зi зрадою, як ви знаете, у нас завжди все гаразд. Сулимiвцi повелися, як дiти малi, скрутили гетьмана й передали полякам…

Ігор помовчав.

– Є свiдчення, – сказав вiн по тривалiй паузi. – Нiби останнiм проханням Сулими було щоб йому в труну папську медаль поклали.

– І що, – запитав Іван, теж пiсля паузи. – Поклали?

– Нi, – зiтхнув Ігор.

– Не судилося гетьману труни. Порубали його на частини й розвiшали на мурах Варшави.

Деякий час ми iхали мовчки, потiм нi з того нi з сього Ігор озвався до мене.

– Юрiю.

– Шо?

– Може, чув про такого революцiонера – Кропоткiна?

– Чув, – трохи здивовано вiдповiв я. – А чого тут…

– Прямий нащадок Івана Сулими.

– Ого.

– Ну так, а я що з самого початку сказав…

Ми досить довго iхали мовчки, аж раптом мене знову осяяло.